У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— Виходить, тяжіння взагалі не існує — нам важко вирватися в космос лише тому, що ми затиснуті складками самого простору. Брижами, як ви кажете.

— Так, ви зрозуміли правильно.

— А як же бути з ньютонівським законом тяжіння?

— Його легко переписати на радіуси монад — і тоді стане ясно, що насправді існує лише взаємовідштовхування, не тяжіння.[6]

— Фізичні розмірності ґрунтуються на крихітній часточці паризького меридіана. Метр — величина відносна. Як же за його допомогою можна увійти в Абсолют?

— Не можна. Але не можна доти, доки ми не навчилися узгоджувати цю крихітну частку з елементом абсолютного виміру.

— Абсолютний вимір? Що ви маєте на увазі?

— Швидкість світла в вакуумі. І саме тому, що радіус монади виникає із цього синтезу, його в межах даної системи можна брати за еталон. Ось так, скажімо:

Тут R — відстань від монади до будь-якої сфери даної системи, V2 — гравітаційний потенціал у сфері, яку ми беремо для обчислень. В чисельнику — радіус живої плоті та швидкість світла. Сподіваюся, вам відомо, що гравітаційний потенціал і квадрат реальної швидкості планет у Сонячній системі — та сама величина. Тепер, знаючи швидкість планети, вирахуємо її середню відстань від сонячної монади. (Після паузи, потрібної для обчислень). Ну як?..

— Правильно!.. Хоч це й дивно, але формула правильна. Але ж, даруйте, це вже не фізика, а… Щось на зразок магії.

— Я й не кажу, що вивчаю фізику. Мій фах не фізика, а філософія… Прошу звернути увагу: послуговуючись формулою Сиди Моносу, ви з повною точністю створили модель Сонячної системи. Хіба ж не так?

— Так.

— Тепер скажіть, що дає вам право брати під сумнів реальне існування Сили Моносу? Невже Сонячної системи мало? Тоді переходьте до Галактики — ви одержите те ж саме.

— Не в цьому справа.

— А в чому ж?

— Незвично. І страшно.

— Але ж ви прагнете створити теорію єдиного поля. Знайте: без Сили Моносу її створити неможливо. І неможливо розкрити глибинний зміст сингулярності. Кажу це тому, що з н а ю.

— Даруйте, але чому ж ніхто, окрім вас, досі не прийшов до Сили Моносу? Чому її не побачив Ейнштейн?..

— Запитання трохи наївне. Його можна адресувати кожному, хто здійснив якесь відкриття. Але спробую відповісти на нього… Зверніть увагу, що загальна теорія відносності стала можлива завдяки оцьому постулатові: швидкість світла у вакуумі є межовою константою для всієї природи. І в той же час Ейнштейн чомусь не наважився спростувати постулат Шварцшильда. Якби він це зробив, Сила Моносу виступила б на авансцену сама собою.

— Стривайте, що стверджував Шварцшильд?

— Карл Шварцшильд іще до появи загальної теорії відносності висунув такий постулат: гравітаційне прискорення може стати безконечно великим… Відомо: сила є добутком множення маси на прискорення. Якщо воно стає безмежно великим, тоді й гравітаційні сили набувають такої ж самої якості.

— Ви гадаєте, такого в природі немає?

— Безумовно! Адже ж прискорення — це зростання швидкості. Раз існує межа для швидкості, вона з усією неминучістю існує також для прискорення. Бо куди ж далі прискорюватись, коли досягнута швидкість світла?

— Логічно.

— Розмірність прискорення виглядає так: см/сек2. Тепер уявімо, що кожний наступний сантиметр породжує нову швидкість: см ×см/сек2. Що ми дістали в цій розмірності?

— Гравітаційний потенціал. Він записується як квадрат швидкості.

— Так. Отже, там, де ми досягаємо швидкості світла, прискорення мусить відмерти. Бо вже наступний сантиметр нової швидкості не породжує. І тоді гравітаційний потенціал виглядатиме як С2… Більшим він стати не здатний. Так ми потрапляємо на поверхню сфери, де панує Сила Моносу:

Тепер це вже не сфера Шварцшильда, а сфера Грицька Гриви.

— Хто це?..

— Нехай це залишиться моєю таємницею.

— Гаразд. Але ж ви перетворюєте прискорення й швидкість на якусь абстракцію. У вас відсутній фізичний об’єкт, котрий здобуває прискорення. Якщо ж ви його вводите, постулат Шварцшильда одразу ж воскресає із небуття. Реальне тіло здатне лише наближатися до швидкості світла, але досягти її неспроможне. Математичний приклад:  . Звідси виникає силова безконечність.

— Розумію. Та коли ми розмовляємо про гравітаційний потенціал, у нас є повне право абстрагуватися від фізичного об’єкта, що прискорюється. Ми просто вказуємо на сферу, де реально існує той чи той потенціал. У самому слові «потенціал» закладено право на абстрагування від об’єкта прискорення. Він може бути чи не бути — фізична реальність переноситься на сферу, де об’єкт, якщо він у ній з’явиться, обов’язково здобуде обумовлену швидкість. У випадку швидкості світла вже рухається не тіло, а тільки саме світло. Тут математична модель уже не адекватна моделі фізичній. І через те постулат Шварцшильда відмирає, але не відмирає сфера. І це вже є сфера монади. Гадаю, це зрозуміло. Головне ось що: така сфера є всюди, де існує будь-яка маса. Навіть найменша. До речі, дуже просто побачити, що вся маса тіла перебуває в межах цієї сфери — й ніде більше. Тобто маса є мірою живої плоті. Або мірою монади. Там же, де існує лиш тінь живої плоті, маси практично нема. Так само, як нічогісінько не важить наша власна тінь.