Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек

Мати. Однаково: ти весь час манив його сюди, до свого кабінету. Ти мав на нього вплив, любий. Тут Ондра весь час учився, тут він сидів, обіклавшися книжками, тут цілі години ходив з кутка в куток і курив… І тут-таки раптом сказав мені: «Мамо, я поїду на екватор, хочу трохи світа побачити». А що він туди їде воювати з жовтою пропасницею, це він… забув сказати. Ви завжди криєте від мене, що у вас на думці. Скажете: «Мамо, я тільки прогуляюся», — а потім зостаєтесь там навіки. Утік, наче злодій!

З темного кутка виступає Ондра в білому лікарському халаті.

Ондра. Матусю, та ж я тобі вже скільки разів пояснював… Я просто не хотів, щоб ти турбувалася. Тому й не сказав нічого. От і все.

Мати. Оце ти називаєш «пояснював»? Про те, щоб я не турбувалась, ти подумав; а про те, що можеш там заразитися чи ще яку біду собі напитати — ні. А я б подумала, Ондро. От воно як.

Ондра. Ну, й помогло б це тобі, матусю? Адже я б однаково поїхав.

Мати. Ондро, Ондро, ти ж весь час був такий серйозний, розважний хлопець. Я часто не знала б, що мені й робити, якби не ти. Меншим дітям ти був замість батька — такий розумний і статечний… І раптом — на! Поїхав У тропіки й помер там від жовтої пропасниці. Не кажи мені, Ондро, що так треба було!

Батько. Бач, серденько, лікар теж на свій лад солдат. Такий уже фах, правда, Ондро.

Мати. І що тобі було до тієї жовтої пропасниці? Міг би лишатися вдома, лікувати людей або породіллям допомагати…

Ондра. Мамо, зваж сама: від жовтої пропасниці щороку сотні тисяч умирали… Адже це була б ганьба — не знайти ліків від неї. То був… ну, просто обов’язок.

Мати. Твій обов’язок?

Ондра. Обов’язок науки. Бач, матусю, це дуже тяжка хвороба. І якби ти бачила, як там, на півдні, люди вмирають… то сама сказала б: «Ондро, з цим треба щось зробити». Нікуди не дінешся, мамо: хтось мусив туди поїхати.

Мати. Але чому неодмінно ти, Ондро? Ні, не переконаєш ти мене!

Батько. А чому неодмінно не він? Голова в нього, здається, була не дурна. А такі справи завжди припадають найкращим, голубонько.

Мати. І ті найкращі повинні через це вмирати?

Батько. Атож. Інакше не можна, серденько. Найкращі завжди повинні йти попереду, розумієш? А ти, Ондро, не журися. Ти вчинив добре.

Мати. Я знаю, ви завжди горою один за одного проти мене. Вам, чоловікам, легко казати — вчинив добре; та якби ви знали, що зі мною було, коли я одержала ту телеграму. Я зрозуміти не могла, в голові не вкладалось. «Ласкава пані, ваш син поліг, як герой, на бойовищі науки…»

Батько. От бач, рідненька: як герой. Хіба це нічого не варте?

Ондра. Ет, не в тім річ, тату. Це мене цікавило найменше. Я хотів одного: з’ясувати причини пропасниці. Яке ж тут геройство? Хто працює в науці, той повинен з’ясувати причини, хіба не так? На все інше йому начхати. Геройство там або честь — то все хлоп’яцтво, тату. Ось відкрити щось нове — це справді чогось варте.

Мати. Ну, і відкрив ти щось?

Ондра. Я — ні, матусю, але інші відкрили. Один швед і один американець.

Батько. Шкода. Не люблю американців.

Мати. От бач, Ондро! Хіба твоя смерть не була даремна? І непотрібна нікому?

Ондра. Ні, матусю. Ти тільки цього не розумієш.

Мати. Авжеж, не розумію. Я, мабуть, ніколи вас не розуміла. Я раз у раз чую це… від Їрки і від обох близнят: «Мамо, ти цього не розумієш…» Не розумію! Не розумію! Господи, я вже сама себе перестаю розуміти. Адже ви — часточки мого тіла. Та й ти, Ріхарде, ввійшов у мене й став моїм тілом і душею. І я вас не розумію? Що ж у вас є таке особливе, таке страшенно своє, що я вже й зрозуміти вас не здатна?

Ондра (підходить до неї). Матусю, тобі не можна хвилюватись. У тебе слабе серце, тобі це шкодить.

Мати. Не перебивай! Чого ж я вас так добре розуміла, поки ви були малі, пам’ятаєш, Ондро? Коли хтось із вас надворі, бувало, заб’є коліно, я це вдома відчувала й зразу вибігала… А коли ви всі сиділи за столом, я так глибоко почувала; це — я. Це все — я. Прямо всім тілом відчувала! оці діти — то я! А тепер: «Мамо, ти цього не розумієш…» Ріхарде, що це вступило в наших дітей— таке чуже й… вороже мені?

Батько. Бач, рідненька, вони вже дорослі… і в них є свої інтереси.

Мати. А я завжди знала тільки їхні інтереси, розумієш? Ви всі думаєте про свої справи, свою честь, своє покликання й ще бозна про що — таке велике, що я й справді його не розумію. А я… я весь вік думала тільки про вас. Я ніколи не знала іншого покликання, крім вас. Я знаю, в цьому не було нічого великого — тільки клопотатись та любити… Та коли я вам, п’ятьом дітям, подавала на стіл страву, для мене це було наче якийсь обряд. Ондро, Ондро, ти й гадки не маєш, як порожньо за столом без тебе!

Ондра. Мені дуже шкода, матусю.

Мати. Правду кажете, я цього таки не розумію. Наприклад, твій тато загинув, бо треба було вбивати якихось там тубільців, А ти, Ондро, вмер від того, що хотів рятувати їхнє життя. Мабуть, мені таки бракує розуму для цього. Ви робите один так, другий навпаки, а потім кажете мені: «Це великі завдання, матусю, ти такого не можеш зрозуміти». Один із вас щось будуватиме, а другий те саме руйнуватиме, а мені скажете: «Це, мамо, таке величне діло! Ми мусимо так робити, хоч би за це довелось віддати життя». Життя! Вам легко казати! Самому вмерти — це кожен зуміє; але втратити чоловіка або сина..» Знали б ви, що це таке! Отоді б ви…

Ондра. Тут Ти, мабуть… маєш рацію, мамо.

Мати. А хоч би й не мала… Я но хочу мати рацію, я хочу мати вас, хочу мати своїх дітей! Навіщо ти помер.

Ондро! Ти ж був такий славний, статечний хлопець… І наречену мав, синку, збирався одружитись… Це я, мабуть, розумію,