Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек
Петр (мовчки перечитує). Ще б пак. Вельми непогано звучить, новий Аріоне.
Тоні. Ну, то можеш сам здогадатися, хто вона… та незнайомка.
Петр. Ти маєш на увазі… смерть, правда, Тоні? (Віддає йому аркуш).
Тоні. Нащо ж питати, коли сам зрозумів?
Петр. Та я тільки дивуюся, чого тебе так надить смерть. Такого хлопчиська!
Корнель (чистить на письмовому столі рушницю). Саме через те, що він хлопчисько. У нього світова скорбота. «Прекрасна незнайомка»… І придумає ж! А я не розумію — що може бути прекрасного в смерті? Хіба що…
Петр. Хіба що це буде смерть за щось велике, еге?
Корнель. Атож. Золоті слова, Петрику. Наприклад, за оту вашу чорну ганчірку на тичці, правда? Смерть на барикадах — на менше наш Петр не згоден. Трах-бах!
Тоні (ледь не плачучи). Годі вам! Зараз знов посваритеся!
Петр (сідає за шахівницю). Та ні, маленький мій. Я й не подумаю. Хто там схоче слухати, що верзе оця старезна, злостива, ретроградна скам’янілість! Що вдієш — він же народився на цілих півгодини раніш за мене. Отже, ми належимо до різних поколінь, хлопчику. А коліс історії зупинити не можна, і вже на арену виступає нове покоління, на півгодини молодше… (Робить хід на шахівниці). Де п’ять… Де п’ять… Навряд чи вийде так, як думав тато. (Ставить фігуру назад).
Корнель. А мені покажеш вірші, Тоні?
Тоні. Та їх треба ще пошліфувати.
Корнель (витирає клоччям пальці). Е, ні, лиши все як є. Це завжди так: чим більше переробляєш, тим гірше виходить.
Тоні (простягає йому аркуш). Тільки не смійся, Корнелю.
Петр (над шахівницею). Хіба Корнель коли з чого сміється! Він тільки подивиться суворим оком, чи нема там у тебе якоїсь підривної тенденції —вільного вірша абощо.
Тоні. Так це ж не вільний вірш!
Петр. Твоє щастя. А то Корнель оголосив би тебе зрадником нації й більшовиком. Ні, Тоні, не берись руйнувати підвалини. Полиш це мені. Вистачить із нашої родини одного руйнівника… А що як піти оцим слоном? (Хитає головою). Ні, так я оголю свої груди, і білі вдарять мене просто в серце. Стривай… «І от приходиш ти, прекрасна незнайомко…»
Тоні. Не заважай, хай Корнель прочитає!
Петр. Пробач, я просто думаю вголос. Це винен ораторський талант.
Корнель (кладе аркуш). Страхіття!
Тоні. Що, дуже погано?
Корнель. Жахливо! Петре, з цього хлопчини вийде поет! У такій шановній офіцерській родині… Слухай-но, а може, всипати йому?..
Тоні (безмежно щасливий). Справді тобі сподобалося?
Корнель (по-дружньому куйовдить йому чуба). Ну, вчитися ще треба чимало, Тоні. І зі смертю не заводься, чуєш? Це діло не для тебе, матусин мазунчику! Хіба не можна писати вірші про життя?
Тоні. То ти гадаєш, що мені варто писати?
Корнель (знову заходжується чистити рушницю). Та що вдієш: у нашій родині кожне в інший бік тягне. Такі вже ми вдалися, чи закляв нас хто.
Петр. А ти знаєш, що сьогодні наш Їрка хоче побити рекорд?
Корнель (кидає чистити рушницю). Хто тобі сказав?
Петр. Тоні. Їрка нібито просив його, щоб побажав йому удачі. О третій годині.
Тоні. Боже, а я й забув! Уже третя!
Корнель (виглядає у вікно). Погода гарна; як трохи пощастить…
Тоні. А який рекорд він хоче побити?
Петр. Висоти.
Корнель. З вантажем. (Знову схиляється над рушницею.)
Тоні. Яке це розкішне почуття, мабуть… Летіти так високо… Кружляти там, де сама лише блакить, і співати: «Ще вище! Ще вище!»
Петр. От тільки руки там дуже мерзнуть.
Корнель. Закладаюся, що Їрка колись таки поб’є цей рекорд. Він же в тата вдався.
Тоні. Чим?
Петр (замислений над шахами). Одчайдушністю.
Корнель (над рушницею). Вірністю обов’язку, Петре.
Тоні. Ви хоч знали тата, а я… Слухайте, а Ондра теж має татову вдачу?
Корнель. Атож. Тому й поїхав туди, на південь.
Тоні. А ти?
Корнель. Я намагаюсь бути таким. З усієї сили.
Тоні. А Петр?
Корнель. Петр з усієї сили намагається бути не таким.
Петр. Я? Я, братику, з усієї сили намагаюсь розв’язати до кінця його шахову задачу.
Корнель. Хіба що. А в усьому іншому… От би подивувався бідний тато. Сам офіцер, майор кавалерії — а син, бачте, хоче світ перевернути. Чим не родинна драма?.. І від чого це татові рушниці так іржавіють?
Петр, Не вір йому, Тоні. Тато завжди був серед тих, хто йшов уперед. І я маю від нього цю рису. (Переставляє фігуру на шахівниці). Отже, чорний пішак посувається на еф чотири. Білі захищаються.
Корнель. Білі захищаються? Ану покажи. (Підходить до шахівниці).
Петр. Чорні йдуть в атаку. Білі відступають.
Корнель (над шахівницею). Стривай, Петре, так не годиться. Тато пішов би оцим конем на де п’ять.
Петр, Можливо. Але тепер не ті часи. Тато був кавалерист, а моє серце на боці піхоти. Пішаки завжди йдуть тільки вперед. Пішак може загинути, але не може відступити. Пішаки всіх країн, єднайтеся!
Корнель. Але якби кінь пішов на де п’ять…
Петр. Не лізь у мою задачу!
Корнель. Це татова задача. Дивись, білі починають ходом коня на де п’ять і дають мат у три ходи.
Петр, Ну, а я цього не хочу, братику. Я хочу розгромити білих. Тому чорний пішак іде на барикаду й проганяє білого коня.
Корнель. От чорт, а й справді, є така можливість. Певно, автор задачі прогавив.
Петр. От бач. Задача має два розв’язання, пане офіцере.
Корнель. Перше — татове.
Петр. А друге — революційне. Вперед, гноблені пішаки! Біла тура під загрозою. До бою готуйсь!
Корнель. Слухай, Петрику, забери того пішака назад. Бо всю гру зіпсуєш.
Петр. Чию гру?
Корнель. Татову, Тато пішов би на де п’ять.
Петр. Тато був солдат, голубе. Він би сказав: «Молодці чорні, не здаються!» І кинувся б у бій за білих…
Корнель. Чуєш, забери пішака назад!
Петр. А навіщо?
Корнель. Я хочу побачити, як розв’язав би задачу тато.
Петр. Тепер уже грається інша партія. Не татова. Наша. Марно б’єш копитом, білий коню; ніщо вже не зупинить чорного пішака на його переможному шляху! За чотири ходи він стане всемогутнім ферзем… Правда, ми це називаємо інакше.
Корнель. А як?
Петр (несподівано споважнівши). Новою владою, братику. Владою чорних. І ми її дочекаємось!
Корнель. Ой ні, Петре. Лишається ще один хід.
Петр. Який?
Корнель. А оцей! (Валяє рукою фігури на шахівниці).
Петр. Ага! Це називається шляхом насильства. (Устає). Теж добре. Тоді й ми діятимемо по-іншому.
Тоні (що доти читав на канапі, тепер підводить голову й
