Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек
Батько. Дарма, рідненька, він подужчає. Ще й в нього виросте молодчага, герой, ось побачиш.
Мати (з несподіваним запалом). Ні, Я не хочу, щоб із Тоні виріс герой! Досить із мене, Ріхарде, чуєш? Досить я вже заплатила за ваше геройство! Мало хіба, що ти загинув? Чи ти знаєш — чи ви знаєте, що це таке: втратити чоловіка! Якби ти знав, на що я звелася… Що це ти мені накоїв, Ріхарде, як ти міг дозволити, щоб тебе так безглуздо віддали в жертву?
Батько. Серденько, а що я міг удіяти, коли той бовдур полковник сказав, що я боюся… Мусив піти, правда? Він же сказав це… при всіх офіцерах. «Здається, ви боїтесь, майоре?» Я не знаю, рідненька, як би тп повелась, коли б сама це почула.
Мати (підвівшись, тихо). Я б сказала: «Йди, Ріхарде. Такого стерпіти не можна».
Батько. От бач, голубонько, і ти б то саме відчула.
Мати. Бо я тебе кохала, Ріхарде, бо я й досі кохаю тебе! Але тут це пі до чого, мій єдиний; хіба ж ти можеш знати, що робиться з жінкою, коли вона так безтямно, так по-жіночому когось покохає! Я сама не знаю, звідки це в нас; тільки знаю, що мені саме це в тобі страшенно подобалося — твій войовничий вигляд, Ріхарде, дзенькіт твоїх острог, твоя відвага й фанфаронство, твоя чесність і легковажність… Сама не знаю, чому це так мене чарувало. Мабуть, я була дурна, закохана, навіжена; але й тепер… я й тепер би не стерпіла, якби тебе спіткало приниження!
Батько. Ну от бач! А якби я тоді не пішов…
Мати. Ні, ні, Ріхарде, не лови мене на слові! Мабуть… ні, напевне, я б погодилася, щоб ти тоді повівся… не по-військовому. Ти вернувся б до мене й дітей… вийшов би у відставку. Я б, із цим змирилася. І теж любила б тебе. Може, трохи по-іншому. Я знаю, що ти страшенно мучився б… без тієї вояцької честі, але ми… обоє якось пережили б це; зате я принаймні жила б із тобою разом і могла б про тебе піклуватися.
Батько. Як про людину, що мучиться своєю нікчемністю. І це задовольнило б тебе?
Мати. Мусило б задовольнити. А так — чим, ти думаєш, доводилось мені вдовольнитися? Чи багато я мала?
Батько. Я знаю, рідненька… Мені страшенно тяжко. Та майорська пенсія, що ти по мені одержувала…
Мати. І п’ятеро дітей, Ріхарде, — подивись тепер на них. Ти не знаєш, як важко з цим упоратись самотній жінці. Ні, ні, цього ти не можеш зрозуміти. Пробач, коханий, мені не слід би про це говорити, але ж ви, чоловіки, хіба уявляєте… Одежа, харчі, школа —і знов — одежа, харчі, школа… Весь час рахуй, вираховуй, по десять разів кожну одежинку й кожний мідяк у руках обертай — що ви про це знаєте? Звісно, геройства тут нема ніякого, але… й від цього нікуди не дінешся, мій любий. Коханий мій, коханий, чого ти так на мене дивишся? Бачиш, на що я звелася!
Батько. Ти красуня, любонько. Ти вродливіша, пі ж була.
Мати. Не балакай казна-чого, Ріхарде. Ми, живі, страшенно змінюємось. Ти — ні, ти зовсім не змінився. Я аж соромлюся, що стала така стара проти тебе. Не дивись на мене, мій єдиний. Адже ж у мене стільки турбот було! І так важко жилося без тебе…
Батько. Ну, з мене ти небагато мала помочі!
Мати. Зате хоч сама не була. А найбільше, любий, найбільше я потребувала тебе, коли діти почали підростати. Ні, ти не думай, вони хлопці славні. Всі — Онджей, Їржі, близнята — завжди раді були помогти мені. Та як виросли, то неначе почали говорити іншою мовою. Я їх не завжди розумію, Ріхарде. Ти, мабуть, розумів би їх краще.
Батько. Не знаю, голубонько, не знаю. Мабуть, і я б не в усьому добрав діла. Хіба я тямлю щось у медицині, чи в авіації, чи в тих дурницях, що ними забили собі голову наші близнята…
Мати. Це ти про політику?
Батько. Атож. Я в ній темний, люба. Я був просто солдат, та й годі.
Мати. А все ж… Тебе вони краще слухалися б. Я знаю, ти хотів і з них поробити солдатів; та коли ти загинув, я сказала собі — ні! Звісно, я ж могла віддати їх до військових шкіл… безкоштовно; але я воліла… я воліла своїми руками заробляти гріш, щоб вони вчилися чогось іншого. Я думала: хай буде медицина, техніка, що завгодно… тільки не армія. Хай роблять щось корисне… і таке, від чого люди не мусять умирати. Якби ти знав, скільки я напрацювалася, щоб їх вивчити… А тепер бачиш, що маю!
Батько. Ну, серденько, мені здається, на них тобі нема чого нарікати.
Мати. Та хтозна… Я сама здаюся собі квочкою, що вивела орлят. Вони один за одним злітають у небо, а я сиджу на землі й кудкудакаю зі страху. Часом я тверджу собі: не будь такою малодушною, не заважай їм… Ріхарде, це просто страхіття, що з людиною діється, коли вона — мати! Адже я й сама колись була відчайдушна, й сама мріяла бозна про що… Ох, ти сам знаєш, коханий.
Батько. Знаю, голубонько.
Мати. Адже я з дому втекла з тобою, і мені не страшно було хоч би й життя віддати. А тепер… тепер я б рада, мов скнара, сховати те, чим живу, сісти на нього зверху і кричати: «Не віддам! Не віддам!» Я й так уже доволі віддала, Ріхарде. Тебе… і нашого Ондру. Більше від мене вже не можна жадати. Занадто дорого коштувало мені те, що зветься… геройство. Спершу ти, потім Ондра…
Батько. Не кажи, рідна моя; Ондра помер гарною смертю. Гарною… і почесною.
Мати. Почесною, я знаю. Вам здається страшенною честю за щось умерти; а про те, що хтось вас утратить, ви й не думаєте. Ну, ти, Ріхарде, може, й мусив піти на смерть, бо ти був солдат. Але ж Ондра не мусив. Ондра був лікар і вчений; він міг би працювати десь у клініці… й не заразився б…
Батько. З лікарями таке буває, маленька моя. В нашому полку теж якось був помер лікар. Такий славний чолов’яга був, я з ним усе грав у шахи. І раптом заразився холерою…
Мати. Але ж хіба наш Ондра мусив їхати туди, в тропіки? Це все через тебе!
