Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек

Батько (повільно виступає з темного кутка; одягнений він у такий самий мундир, як на портреті). Та я не маню їх сюди, серденько. Це вони самі. Бач, вони ж ізмалечку гралися всім оцим мотлохом… Тож не дивуйся їм.

Мати (обертається до нього нітрохи не сторопіло). Авжеж, ти це щоразу кажеш, любий. Та вони тепер уже завеликі для цих твоїх іграшок, а однаково весь час тут та й тут.

Батько. Що ж — дитячі спогади. Але ж ти могла все це давно повикидати, любонько. Нащо воно?

Мати. Аякже, повикидати! Пам’ятки по тобі? Ні, ні, Ріхарде, я маю на них право і держу їх тут задля тебе. Бо все це — ти. (Сідає в крісло). І коли тут побувають хлопці, після них завжди лишається щось у повітрі… Щось таке, наче ти сам тут був. Ти сам.

Батько (сідає верхи на стілець). Та це просто тютюн, любонько.

Мати. Тютюн… і життя. Ти не можеш уявити, що я тоді почуваю. Тільки заплющу очі, і всю мене пронизує; Ріхард був тут… Ріхард… Ріхард… Усе тут сповнюється тобою, наче я тобою дихаю. Ні, не кажи, не в цьому мотлоху річ, це ти сам, це ти… А хлопців ти мені псуєш, Ріхарде.

Батько. Та що ти, голубко! Таке придумала. Ну як би я міг їх псувати? Адже я вже… скільки це років?

Мати. Невже сам не знаєш? Сімнадцять.

Батько. Так багато?.. Ну, то коли хтось уже сімнадцять років мертвий, від нього лишається так мало, любонько. Що рік, то його меншає й меншає. Я вже ні на що не придатен, серденько. Хіба лиш на те, щоб тут на згадку про мене порох витирали.

Мати. Однаково ти їх вабиш. Того вони й пхаються сюди весь час. Це все ж таки щось означає для хлопців: тато солдат, тато герой! Я бачу, як воно їх чарує. Завжди чарувало.

Батько. Не треба було розповідати їм про мене, серденько. Це твоя помилка.

Мати. Не треба було розповідати? Що це ти балакаєш? А хто ж іще має зберігати пам’ять про тебе, як не я? Адже відколи тебе не стало, Ріхарде, чи багато я мала втіхи, крім дітей та споминів про тебе? Я знаю свій обов’язок перед тобою, коханий мій. Чи багато є дітей, що можуть так пишатися своїм батьком?.. Ти не уявляєш, що це означало для наших хлопців То невже я мала позбавити їх цього?

Батько. Ти перебільшуєш, люба. Не сердься, але щодо цього ти завжди перебільшувала. Яке там геройство! Нічого надзвичайного там не було. Така собі дрібна сутичка з тубільцями… та ще ж нас і побито.

Мати. Я знаю, ти завжди так кажеш. Але ваш генерал тоді сам написав мені: «Шановна пані! Ви оплакуєте героя. Ваш чоловік сам зголосився взяти участь у найнебезпечнішій операції…»

Батько. Та це ж тільки говориться так, серденько. Він тільки хотів якось утішити тебе, коли вже… таке зі мною сталось. Яке там геройство! Когось треба було послати. Якби не зголосився я, пішов би хтось інший. От і все.

Мати. Але в того іншого, може, не було б п’ятьох дітей, Ріхарде!

Батько. Може, й так; та коли в когось п’ятеро дітей, це ще не означає, що він повинен бути поганим солдатом, любонько. Одне слово, я не зробив нічого надзвичайного… але ти цього не зрозумієш, люба: в бою людина мислить зовсім інакше. Це важко пояснити. Сторонньому воно, може, здається, бозна-яким геройством, але тобі самому… Просто так треба, і все. Той фланг треба було прикрити. Ось дивись: тут наступали головні сили, а отут збоку лишався прохід у горах. І той прохід ми мали зайняти невеликим загоном. Оце й усе. П’ятдесят двоє вбитих, тільки й того. Велике діло!

Мати. П’ятдесят двоє вбитих… А всього скільки вас було?

Батько. Ну… п’ятдесят двоє й було. Зате ж ми продержалися цілих шість днів. Признаюся, найдужче нам дошкуляла спрага. Там, бач, не було води. Тож спрага мучила — несила терпіти. І злість. Я там страшенно злостився, серденько.

Мати. Чому?

Батько. Бо все це, правду кажучи, було непотрібне. Наш полковник помилився, розумієш? Треба було головну колону трохи притримати внизу, а в той прохід послати принаймні чотири батальйони. І гірську батарею. Я це побачив зразу. І сказав полковникові. А він мені на те; «Ви, здається, боїтесь, майоре?»

Мати. Ріхарде! І ти через це пішов… на смерть?

Батько. Найбільш через це, серденько, найбільш через це. Щоб полковник побачив, що я мав рацію, розумієш? Йолоп! Прямо в пастку послав, тубільцям на втіху!

Мати. І заради нього… заради нього…

Батько. Тобі це здається безглуздям, правда? А в армії, любонько, це називається честю. Бач, там інакше не можна.

Мати. Ріхарде, цього ти мені ще не казав! То ти загинув тільки через те, що ваш полковник дав дурний наказ?

Батько. Таке часом стається, рідненька. Та принаймні з’ясувалося, що я мав рацію. Хіба це нічого не варте?

Мати. От бач, про що ти думав: довести, що ти мав рацію. А про нас і не згадав, правда? І про те, що я саме чекаю п’ятої дитини, не подумав?

Батько. Як не подумав, серденько! Ще б пак не подумати! Як попадеш у таку халепу, то стільки всього передумаєш, що тобі ё уявити несила. Наприклад, їдеш верхи й кажеш сам собі: «Через три місяці я б міг додому з’їздити. Доти вже й мало народиться. Треба буде шаблю скипутп, обережненько поставити в передпокої і ввійти навшпиньки… навшпиньки… Ну, Ондра вже потисле мені руку по-чоловічому, як дорослий, і скаже: «Добридень, тату!» — «Добридень, Ондро. Як там у школі?» — «Все гаразд, тату». А Їрка — тон зразу почне показувати якусь машинку: «Диви, тату!» А близнята витріщатимуть на мене очі та битимуться: хто перший злізе мені на коліна. «Дарма, шибеники, лізьте обидва зразу та не сваріться!» А дружина… це я більше як півроку її не бачив. Більш як півроку. Коли обійму її — чи знов вона Так обм’якне, ніби в неї й кісток нема, і зітхне: Ріхарде…»

Мати. Ріхарде…

Батько (підводиться). Ну що, серденько? Як тобі тут жилося?

Мати (з заплющеними очима). Сам знаєш, коханий, чекала тебе… П’ятого сина тобі породила… Такий слабенький, Ріхарде, бозна, чого він такий тендітний. Може, тому, що я стільки