У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
— «Як ви можете таке говорити! Ви ж самі знаєте, що гуляти з вами — для мене втіха над усе». Альбертина зробила рвучкий поворот кругом. «Якщо ми з вами вирушимо на прогулянку, — сказала вона, — то чому б нам не податися на другу сторону від Бальбека? Разом би пообідали. Як би це було гарно! Адже там куди мальовничіше. Від Енфревіля мене нуда пориває, як зрештою й від усіх оцих дір, так званих зелених затишків». — «Але ж приятелька вашої тітки буде дусатися, якщо ви її не навідаєте».
— «Передусається!» — «Ні, ні, не треба сердити людей». — «Та вона й не зауважить, вона приймає щодня; потраплю я до неї завтра, позавтрьому, за тиждень, за два — байдуже». — «А ваші подруги?» — «О, вони стільки разів мене підводили. Тепер моя черга». — «Але там, куди ви мене кличете, потяги після дев’ятої не ходять». — «То й що? До дев’ятої — це чудово! А потім — ніколи не треба клопотатися, чим ви доберетеся додому. Завше знайдеться якийсь візок, ровер, у крайньому разі — на батьківських». — «Завше знайдеться! Яка ви метка, Альбертино! На Енфревільській стороні, де станційка йде за станційкою, — так, там знайдеться. Але на тамтій стороні... — то вже інша річ».
— «Навіть на тій стороні. Присягаюсь, я привезу вас назад цілим-здоровим». Я відчував, що Альбертина ради мене відмовляється від чогось такого, про що вже мала умову і що від мене приховувала, а ще я відчував, що хтось залишиться біля розбитого корита, як міг залишитися допіру я. Побачивши, що її бажання нездійсненне, скоро я збирався супроводжувати її, вона все переграла. Знала, що потім можна буде відігратися. Бо як усі жінки, які живуть, розриваючись на частини, мала безпрограшне козиряччя: підозріливість і ревнощі. Не намагалася їх, звичайно, підсичувати, навпаки. Але в закоханих вуха завжди нашорошені, щоб виявити чиюсь брехню. Альбертина, не краща за інших, знала з досвіду (не здогадуючись, що завдячує це ревнощам), що той, кого вона одного вечора зрадила, повернеться до неї. Незнайомець, до якого вона не прийде на побачення задля мене, буде сохнути, але через те ще дужче покохає її (Альбертина не уловлювала цієї причини) і, щоб не мучитися, приповзе до неї сам — я теж би приповз. Але я не мав охоти завдавати їй прикрощів, пнутися зі шкури, ступати на страшну стежку розшуків, на стежку до краю винахідливого, невсипущого нагляду. «Ні, Альбертино, я не хочу псувати вам утіхи, їдьте собі до вашої ен-фревільської дами чи навіть до того, хто криється під цим цсев-до, — мені все одно. Я не поїду з вами з однієї-однісінької причини: вам цього не хочеться, прогулянка, яку ви відбули б зі мною, не та, про яку ви мріяли, і ось доказ: ви разів зо п’ять, як не більше, суперечили самі собі, навіть того не помічаючи». Бідолашна Альбертина вирішила, що суперечності, яких вона не помітила, мали якусь вагу, і злякалася. Вона гаразд не знала, на чому засипалася. «Цілком можливо, що я собі суперечила. Я від морського повітря зовсім чманію. Називаю не ті імена». І тут (мені було ясно, що вона не збирається вдаватися до ніжних запевнень, щоб я їй повірив), тільки-но я почув підвердження того, що мені невиразно мрілося, мені знов заболіло, як від рани. «Ну що ж, хай буде так, я їду, — трагічним тоном промовила вона, але не втрималася — зиркнула на годинника, аби побачити, чи не спізнюється вона десь-інде: адже я вже перестав вимагати провести вечір зі мною. — Ви злюка. Я все міняю, щоб провести з вами славний вечір, а ви коверзуєте та ще й завдаєте мені брехню. Таким жорстоким зі мною ви не були ще зроду. Море буде моїм гробом. Я більше вас не побачу. (Серце у мене так і тенькнуло при цих словах, хоча я був певен, що вона повернеться до мене завтра ж, і так воно й сталося.) Утоплюся, кинуся в воду». — «Як Сафо». — «Ще одна зневага: ви сумніваєтеся не лише в моїх словах, а й у моїх учинках». — «Ба ні, ясочко, я сказав це без задньої думки, присягаюсь вам, адже ви знаєте, що Сафо кинулася у море». — «Ні, ні, у вас немає ніякої довіри до мене». Глянувши на годинника, вона побачила, що вже лишається якихось кілька хвилин часу; боючись провалити побачення, Альбертина в поспіху сяк-так зі мною попрощалася (за що перепросила, явившись до мене назавтра: напевне, того дня та особа не була вільна) і гайнула геть із розпачливим криком: «Прощавайте назавше!» 1 може, вона й справді була в розпачі. Бо, знаючи краще за мене, що вона зараз робить, суворіша й водночас поблажливіша до себе, ніж я до неї, Альбертина все-таки, може, боялася, чи захочу я її бачити після такого розлучення? Адже вона, як мені здавалося, дорожилася мною так, що та, друга особа, мала ревнувати її ще дужче за мене.
За кілька днів, коли ми були з нею в танцювальній залі баль-бецького казино, нараз увійшли Блокові сестра й кузина. Обидві вони дуже погарнішали, але через своїх приятельок я перестав їм кланятися, бо молодша, кузина, майже публічно жила з акторкою, зійшовшися з нею під час мого першого приїзду. Андре, почувши якийсь натяк на це, зроблений півголосом, сказала мені: «Ми з Альбертиною щодо цього однодумці — про таку гидь соромно й помислити!» Альбертина, сидячи зі мною на канапі й балакаючи зі мною, повернулася плечима до лихої слави дівчат. А все ж я зауважив, що перед тим, як перемінити позу, тієї самої хвилі, коли вступили панна Блок та її кузина, погляд моєї товаришки раптом набув напруженої зосереджености, і ця зосередженість надала личку пустотливого дівчати поважного, майже трагічного виразу, а відтак охмарилася сумом. А втім, одразу ж Альбертина звернула очі до мене, але їхній погляд зоставався якийсь химерно нерухомий і мрійливий. Панна Блок та її кузина голосно реготали, вигукували щось сороміцьке й нарешті пішли собі, і тут я спитав Альбертину, чи не
