Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Знадвору дочулося мекання отари, яку вівчар гнав з випасу до кошари. «Це добре, сину, ‒ розтулив з притугою свої кволі уста настоятель. ‒ Але зирни у вікно на того облізлого барана: він також спить на землі, живиться травою і терпляче зносить копанці і штурхи чередника. Поки що ти лише став схожим на того барана…» Старші ченці всміхнулися зморшками, а молодша братія пригнітила гигикання рукавами.
Невдовзі по тому Симеон зголосив себе скитником. Під орудою пустельника Йова викопав собі в хащах черемхи землянку і замкнувся там на роки, гамуючи сум'яття самотньої душі й поборюючи поклики молодого тіла. Самітник Йов скріплював його словом у цій боротьбі, а ігумен посилав книжки, що вирівнювали його розмисли і, як тверді приступки, піднімали до ясних істин.
Наспів час, і Господь дав знак їхньому наставнику, що чекає його во вишніх царинах. І той прощався з братством. Покликали і Симеона. Стояв він посеред келії, хитаючись від незвичного простору і мружачись на лампади. Закосматілий, заструплений, з колінними мозолями, з хрипом у грудині й тьмавим блиском у запалих очах.
«Днесь-завтра, ‒ прошепотів старець, ‒ я складу послідній звіт земний. Та хотів би до того послухати твій ‒ перший. Що почув ти в глухій печері? Що відкрилося в мороці очам твоєї душі? Скажи короткими слова, не марнуючи ні свій, ні мій час». ‒ «Отче, гадаю, що я очистився від помислів грішного світу й позбувся бажань крихкої людської природи». ‒ «Овва, то ти святий! ‒ прохрипів сповідник. ‒ А коли так, то йди у грішний світ і виправляй оту крихку людську природу. На тобі в поміч мою руку і мою ногу, ‒ посунув свій гурджуваТий ціпок. ‒ Там, у ляді, нова сутана, я не мав куди її одягати, а тобі на люди треба достойно виходити. Бо й Господь наш ходив у дорогих шатах і пахощів не цурався. Хіба мож до високого закликати, а самому стояти в брудоті й смердіти тліном?! Люди голодні краси і радості, а болота й злидарства мають по шию… Іди і моли їх високим перстом і дзвінким, чистим голосом. Шукай радість, чекай радість, твори радість! Це моє тобі благословення».
І покинув Симеон яму і пішов між людей. До слова кажучи, тої ж ночі, вже без нього, яма завалилася, гора проковтнула порожнину. З людьми, різноликими й різнодухими, спочатку було йому важче, ніж із невидимими печерними демонами. Та помічна палиця мудрого духівника була при ньому, і він побивав нею свою гординю і свою слабість. Сутужно було йому в миру, поки ноги самі не навчилися вгадувати путь, руки ‒ посутню роботу, а нутряна молитва прикипіла до душі, як равлик до мушлі.
В Синайській пустині почув він від старого погонича: «Дурний, хто сидить дома». 1 звеселів ще більше серцем, бо дахом його було ціле небо без країв. А дорога стала його сутністю. Водячи світом ‒ вертала до порога; ведучи до Бога ‒ підводила ближче до людей; зводячи з людьми ‒ наближала до самого себе…
Пишучи ціпком по глиняній долівці, як по мапі, Божий Симко витягував із пам'яті низанку країв і земель, які обійшов пішки.
«А де вам було найлюбіше?» ‒ дозвідував я.
«Де б я не був, я був дома. Навіть живучи під Ланцовим мостом у Пешті, який там поштиво називали на «ви». Спав під рипучими мостинами, а вдень мурував із братією каплицю святому Гелерту. Той одчайдушний монах жив на горі у хижці із труску і проповідував кочівникам, що сіли на дунайських берегах. Люди опускали вуса з колючими кінчиками й такі ж колючі очі й мовчки слухали. В суворі, сутемні душі поволі пробивався просвіток Слова. Чернець ходив винницями й полями і сіяв коло земледільців своє сім'я ‒ аби, жнучи для рота, збирали вони жниво й для серця. Поганських верховодців це гризло, і якоїсь ночі вони підпалили його кучу, а самого Гелерта запхали в бочку з набитими цвяхами й пустили її під гору в Дунай. Кажуть, розп'ятий у тій круглій домовині проповідник, скочуючись у прірву, гнівно кричав у дірку для чопа: «Схаменіться й покайтеся! Покладіть до стіп Господа гріхи ваші! А я вас прощаю. Дунайська вода з кров'ю моєю буде вам спасенною купіллю…»
І в цвинтарному гробівці у Відні живучи, я також чувся як удома. Служив там монахом-комірником при цісарських родових склепах. У церковці стояла непримітна шафиця черешневого дерева. В кожній шухляді ‒ по ключику з хрещатими борідками, змащеними льняною оливою. Ключі ті до замкових гнізд старих склепів, у яких спочивають кістки правителів. А новенький чертог без дверей дочікувався нового насельника Саду вічності.
Скорботне займище було обнесене білим муром, на дубових дверях ‒ бомкало. Коли вмирає цісар, приносять його під ці двері і кладуть на землю ‒ най востаннє втішиться своєю привільною маєтністю. Аббат, що відспівав його, торгає залізний язик. «Хто там?» ‒ суворо запитує цвинтарний ключник. «Імператор Священної Римської імперії Леопольд Перший», ‒ одповідає аббат. «Не знаю такого», ‒ похмурий голос із-за муру. Знову стук у двері. «Хто там?» ‒ «Ерцгерцог Австрії, король Угорщини, Чехії і Богемії, граф Тирольський, князь Опельнський і Ратиборзький, правитель італійців, іспанців, голландців, сербів, словаків, русинів та інших народів». ‒ «Не знаю такого». І знову било гримить у ковані двері. «Хто там?» ‒ «Нащадок Великого Карла, син Фердинанда III та Марії-Анни Іспанської, батько королеви Португалії, імператора Йосифа І та штатгальтера Нідерландів». ‒ «Не знаю такого». Гупають учетверте. «Хто там?» ‒ «Тріумфальний звитяжець битви при Гохштедті, композитор і просвітитель, жертводавець малярства, зачинатель університетів». ‒ «Не знаю такого». ‒ «Гуп-гуп-гуп!» ‒ «Хто там?» ‒ «Раб Божий Леопольд». ‒ «Нехай заходить». І двері вічності зі скрипом прочиняються…
Бувало, що жив я й без даху, віття дерева слугували ним. Хоча б у священному Гетсиманському саду. Вигріб там собі гніздо під старою, змученою часом і безводдям оливою. Припам'ятно, як придибав я до Єрусалима вклонитися Гробу Господньому. Був ранок, і перший пук сонця протяв солону полуду сну ‒ білі, як цукор, кубики житловищ ряхтіли на спадах горбів. Вітер сироко чесав сиве листячко чіпких олив, схожих на наші верби, і крутив клубами перепеченого пороху під ногами прочан. Усесвітня сторожка тиша замикалася над нами, як храмове шатро. Ми впали на коліна, втиснули чола в землю і клячали так, доки не провиднилося. І камінці не муляли нам
