Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
«Темну плямку».
«І все? Придивися ліпше, синашу».
«Ні, не бачу більше нічого».
«Дивно. Якби ти був уважніший, то помітив би головне ‒ стіну. А якби був ще й проникливим, то міг би дещо й прочитати на тій стіні. Хоча б те, що ніхто від тебе нічого не забирав. Матір маєш, якщо вона в твоїй пам'яті живе. І дівка, якщо в серці, то залишається твоєю. Бо більше благо, коли сам любиш, аніж коли тебе. Маєш добре здоров'я, квітучу молодість, знаєш ремесла і набрався наук у вченого чоловіка, за що хвалю найпаче. І на свободі єси, вільний робити, що хочеш. Чужі, але щирі людкове подбали і про твій пожиток, про чорний твій день. А слуга Божий, сиріч я, прихистив тебе, пригрів, ще й стелить примовні словеса, аби впокоїти натруджену твою душу…»
«Простіть, отче. Дурна кров ударила в голову».
«Бог простить. А я ще не скінчив. Якщо довго вдивлятися в стіну, то вона може дзеркалом обернутися. І тоді глипнеш, а плямка не на стіні ‒ на тобі! І зветься вона ‒ гординя, непомірно роздута. Найліпший серед псарів! Не встиг відро зачерпнути ‒ найліпший криничар! І вже благодійника свого й працедавця можна дурити, а тюремників водити за ніс. А бідолашного каторжанина хто використав для свого визволення, хто вірного пса заморив ‒ Господь з небес?! І до маляра блаженного хто легковажно приповз, чуючи за собою гонитву і накликаючи на нього чорну хмару?! І, полікований, зодягнений, нагодований ‒ із п'ястуками на Небо…»
«Господи… прости… тут я… суди мене одразу».
Я впав лицем у Соломчине шитво й затрясся в гіркому риданні. Я сам себе не впізнавав. Але цим я тоді найменше переймався. Я довго хлипав, аж доки на голову мені не лягла м'яко тверда долоня.
«Ти знову покликав Його? Але ж Він нікуди не відходив. І тепер, коли плаче порожнеча твого серця, Він тут, аби вислухати тебе ще уважніше. Ти просиш Його суду. Це добре, але запам'ятай: Він засуджує не нас, а наш гріх. І в цьому найвища милість нашого Господа… Я йду, залишаю вас удвох. Бачу, ви маєте про що поговорити…»
Не знаю, як довго я так клякав. Не знаю достеменно, що сталося того дня, але щось зрушилося в мені. Як у скресінь на провесняній Латориці, коли сіра зубата крига, що стискає панцирем ріку, враз колеться і кришиться, відкриваючи сонцю веселу прозелень води. Так і з моєї душі зійшла зміїна шкура, в якій я гнітився і мучився ці роки. І в цьому другому моєму підземеллі явилося друге звільнення ‒ правдиве і до болю щемке. Відкрилася порожнеча моєї нутряної криниці. Її належало вичистити, вишкребти, звільнити від намулу, аби піднявся зі споду новий, чистий нурт.
Плямка на стіні… Як по-різному вчили мене її видіти Гречин і Симеон. Плямка на стіні… Вона принесла мені два звільнення. Перший навчитель вирахував його Числом, а другий ‒ Духом.
(Заклався тоді в мені, як наріжний камінь у будівлі, позір на цей світ ‒ оком і розумом його сприймати, а духом звіряти. Бо потуга і зрілість тіла невіддільні від сили й зрілості душі. Як той горіхо. Коли ще зелений, його не роздушиш, аби не пошкодити серцевину. А коли дозрілий, ‒ тверде зерно легко відділиться від шкаралупи і зостанеться неушкодженим. Так і зріла душа легко відділиться від гріховного тіла і уникне його страждань.)
Другого дня Симко приніс мені рамці на поробку. Заодно поклав на стільницю грудку сиру, шкварки й вівсяний хлібець.
«Дякую, отче, але цього я не прийму Хочу постити».
«Чи не доста ти постив там, синашу?»
«Там я не постив, там я голодував».
«Добре кажеш. Щирий піст ‒ велика спомога для подвижника. Вчить упокореності й мірності у всьому. Ніщо не кріпить і не молодить мене так, як постування. Кістки стають легкими, як у птиці. А серце веселе, як у хлоп'яти. З кожним великим постом я наче молодшаю на кілька років… Тут я приніс тобі деяку роботу, аби й руки були зайняті, не лише голова».
«Я майструвати люблю. А вас хочу попросити: розкажіть мені ще про того майстра, вашого побратима. Чого він досяг у своїй роботі?»
«Чого досяг? ‒ старий влегшено присів на лавицю, поклав на коліна руки. ‒ Хіба конче чогось досягати, змагатися за нагороди й похвали? Он павук які візерунки плете й не чекає подяки. Надлетить вітер, подре його плетиво, а він перечекає негоду й далі плете. Бо така його судьбина… А той тесля став таки-добрим майстром, його заповажали навіть старші. Любили з ним поговорити, бо він не лишень ремесло знав, а й письмо книжне. Вмів вилущити з нього посутнє, процідити казочки. Вибрати з них те, що чоловік потребує на щодень для скріплення духу. А сам придивлявся до храмів ‒ як би свій збудувати. Але не з дерева ‒ для храму то слабкий матеріял…»
«З каменю надійніше», ‒ підказав я.
«Ай, та його й камінь не задовольняв. Йому потрібен був матеріял ще більш надійний ‒ людський».
«Кістки чи що?»
«Ні… Хоча я був колись на Чехах, загостював у братів-домініканців. І там завели мене до диковинної церкви. Іконостас, лампи й лавиці у ній були з людських кісток. Молишся, а на тебе чорними ямами очниць поглядають черепи, ніби запитують: «Чи підготувався вже ти до стрічі з нами?» Але ні, той майстер… його, до слова, вже дехто навіть іменував учителем… той майстер шукав не мертвий матеріял, а живий, сказати б ‒ вічний».
«Хіба є щось таке, що стоятиме вічно? ‒ подивувався я. ‒ Сам казки розвіював, а простого не розумів…»
«Храми дерев'яні струхлявіють, думав він, кам'яні теж колись упадуть. Та й у храмах отих величних, коли не правлять службу, порядкують лихварі, гендлюють торгаші, навіть худобу заводять, а злодійчуки витягують у роззяв капшуки… Не вдоволняли його такі святилища. А що, як Божий храм, міркував він, закласти в кожному серці людському?! Щоб він жив у тобі, а ти в ньому».
«Хитро», ‒ вихопилося в мене.
«Не хитро, а мудро, ‒ поправив чернець. ‒ І він розпочав цю немилосердно складну працю. Залишив батьківську робітню і пішов у люди. Але дерево легше піддавалося обробітку, ніж людська порода».
«Йому не повірили?»
«Еге. Люди й собі не вірять, не те що комусь. Добре, що хоч прислухалися до тих
