Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
«Не розумію цих людей! ‒ кипів я праведним гнівом. ‒ Я для них і те, і се чиню, даю спомогу, на те напучую, до того призвичаюю, витягую з гною, а вони лише тихо посмішкуються і ще глибше залізають у своє тепленьке баговиння…»
«Ніколи не чекай, синашу, подяки за добро, ‒ влагіднював мене Симко. ‒ Така помислива людська натура. Люди тайкома ненавидять свого благочинника. Та й не звикли, що хтось щось дає за так. Знаєш, як тут кажуть: хто з панами оре, той задом волочить».
«Не треба мені ні подяк, ні доброти від них. Хочу бачити розум, робітність і честь. А от що їм треба ‒ не знаю».
«їм потрібна земля, їжа і гроші», ‒ сумно всміхався монах.
«Хе, я гадав, отче, що ви скажете про Бога …»
«У голодних немає Бога. Ти перше дай хліб у руки, а молитва сама їх знайде. Життя розумніше за чоловіка. Тому провадь своє діло, не озираючись ні на кого й ні на що. А ми будемо провадити своє».
«А що мені ще лишається…»
Ми сиділи тоді під липою, де Симко любив перед вечірнею спочивати. Він поклав свою легку руку на мою і з особливою теплінню в голосі мовив: «Милий мій синашу, твоє і моє життя ‒ не те, що коїться з нами, а те ‒ що відбувається з тим, що ми чинимо. Із тими, для кого ми це чинимо… Ми з тобою покликані кожен до свого. І повір, велика радість захована в тому, що ми цей поклик чуємо і скоряємося йому».
Так він сказав мені тоді. Чи потрібні були ще якісь відповіді?! Три роки ще по тому черпав я з його криниці звонкову мудрість, позирав на світ, на довкружніх і на самого себе його очима, слухав його вухами. А мав він направду вище бачення, вищий слух. Якось на моє дитинне запитання «що таке щастя?» відповів нараз і коротко: «Щастя ‒ це бути очима і вухами Господа».
У повінь, що заскочила Мукачево падолистової ночі, ми з рибарями ходили човнами і забирали з затоплених вулиць людей. І Симко був з нами, він першим заходив на поміч у воду. А був у коротких своїх чобітках. По тому напала його якась нагла пропасниця і за який тиждень спалила дихалку дотла. Як принесла його колись сюди ріка, так і прибрала тут. Одним берегом іде життя, другим ‒ смерть. Господи, пом'яни свого праведного слугу, коли прийдеш у Царстві Своїм!
… А того вечора в скиті він довго не підводився, наче скельний вируб стелі давив на похилі плечі. Нарешті набрав повітря і зітхнув: «Завтра до дня брат Никодим поведе гурт прочан на Кийов. їх восьмеро, ти ‒ дев'ятий. Купно з Богом і підете».
Я розуміюче хитнув головою. А він витяг з бокової тайстрини мій полотняний пояс, про який я вже й забув.
«Ні, ні, ‒ відхилив я його руку, ‒ залишіть гроші на милостиву потребу».
«Ану лиш підперізуйся! Два срібні нікого не спасуть, а тобі можуть прислужитися на чужині. Якщо ти вберіг їх у темниці і в погоні, то вони й поготів мають бути при тобі. ‒ Персти його намацали в торбичині щось іще ‒ скручену паперову цидулку: ‒ Ти зубами її закусив, коли Жига знайшов тебе на своєму порозі. А сам він, добра душа, намалював тобі образок святого мученика Панкратія. Він заступається за тих, хто поневіряється. Коли тобі буде зле, Панкратій обійме й розрадить».
Образок був намальований грубим теслярським олувком і залитий лаком. Щипливо пахнув воском диких бджіл. Доки я його розглядав, старий видобув інший дарчик: «А це ‒ від мене…»
«Яблуко?» ‒ здивувався я.
«Яблуко. ‒ Він тримав його за хвостик. ‒ Але не просте яблуко, а з розумінням. Якщо ти вирушиш, скажімо, від цього хвостика і будеш іти все прямо й прямо, довго-довго, то куди прийдеш?»
«Повернуся до хвостика…»
«Добре кажеш. Не важить, як чоловік стоїть і як він іде. Важить ‒ куди йде і куди приходить. Пам'ятай про це яблуко. А тепер можеш його з'їсти на здоров'я». ‒ Симко поклонився мені, примкнувши очі, й пішов. Пломінець на ґноті війнувся за ним і знехотя вернувся, причах. Я прислухався в сутемній скляній тиші ‒ гора гуділа на погоду.
Світанкова марь сповивала наші сірі тіні, коли ми рушили підбережжям. Перед тим, стоячи в напутній молитві, я радше вчув ніздрями, ніж запримітив те, що хотів знайти перед дорогою. Під брамою монастиря притолочено росла хрінниця, котру й кози обминали. Цю травицю варять, аби спекатися блощиць, а хитрі дівки віднаджують нею нелюба. Мені зілля потрібне було для іншого. Я набив хрінницею постоли, запхав жмутик за пазуху, встромив стебло в рот. Нудотна гіркавість умить вивітрила млявість після безсонної ночі.
Цілу ніч я перечитував буквені ряди Гречинової руки, які він старанно вивів ‒ коли?! ‒ на звороті Мордкового листа. Він писав їх для мене, знаючи наперед, що буде оказія подати мені навздогін ці напуття.
Мене не здивувало, що кожній настанові передувало число.
«Найдорожчий мій сину, даю останні тобі уроки ‒ як маєш уладнати в своїй душі звичаї, котрі порятують від хибного шляху, добудуть тобі чесне ім'я і постелять життя в добрій славі.
1. Богові молись. 2. Батьків люби. 3. Родичів шануй. 4. Дароване бережи. 5. З добрими знайся. 6. Не кличуть ‒ не йди. 7. Будь охайний. 8. На вітання не скупись. 9. Старшому поступися. 10. Вчителеві корися. 11. Живи у скромності. 12. Дбай про майно. 13. Будь ревним у праці. 14. Дбай про дім. 15. Позичати не відмовляй. 16. Кому даруєш, зважай. 17. Гостюй рідко. 18. Не пересипляй. 19. Жону люби. 20. Присяги дотримуй. 21. Вина не перепивай. 22. Воюй за отчизну. 23. Не будь легковірним. 24. Легковажних уникай. 25. Книги читай. 26. Що прочитав, пам'ятай. 27. Дітей навчай. 28. Будь лагідний. 29. Без причини у гнів не впадай. ЗО. Нікого не висміюй. 31. На людський
