Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Печера була заглушена знадвору. Видати, така моя планида ‒ сидіти взаперті. Але в'язнем тут я себе не почував. Монаший грабовий костурик поміг мені обійти притулище, видовбане в камені. Образ на стіні, заглибина для каганця, плетена з верби постеля, пристінна дошка, що правила за столик, лавиця з поламаною ніжкою ‒ от і вся обстава. Сісти не було на що, і я взявся за поправу лавиці. В закуті було приперто ще зо три ціпки, я вибрав підхожий, аби вистругати потрібну для виямка товщину. На столі знайшов тесачок. Дереводіли з двору Влени так підганяли стільці, що до них не треба було ні цвяхів, ні клею. Дерево до дерева прикипало. А я виріс коло них, мені стружка досі пахне квіттям. Заструпілі рани заважали, та я силився і стругав. За тою роботою і застав мене Божий Симко.
«Виджу, що оклигуєш. Перша познака здоров'я ‒ коли зачинають свербіти до роботи руки».
«Та яка це робота…»
«Не смій говорити про роботу непоштиво. Якою б малою вона не була. Мій найперший побратим казав, що робота ‒ святе слово. Не так вже й багато їх, таких поважних слів. А він на цьому добре розумівся».
«Був монахом?» ‒ запитав я задля провадження бесіди.
«Монахом? Аде, він був чисто світським чоловіком, водив дружбу з бражниками й любив погомоніти з блудницями, а зі священиками, бувало, що й гиркався. Не дарував ш святенницького лукавства. Ні, він був простим робітником, теслярував разом з вітцем. І до роботи мав особливий стосунок. Люди для чого працюють ‒ аби заробляти, правда? А він і грошей до рук не брав. Йому головне, щоб робота була доброю, досконалою, щоб любилася замовцю, а найперше ‒ майстрові-вітцеві. Вони тяжко працювали, годували велику родину. Мій побратим дуже тішився, що працює для своєї матері, що годен якось влегшити її нелегкий тривок. І все він робив у покорі, в послуху, легко приймав убогість. А дерево він гладив із тихим радуванням. Вважав його найпридатнішим, найціннішим матеріялом. Тверде, сучкувате, волокнисте дерево мліло в руках майстровитих, як віск. І променило тепло, набране від сонця, а свою дужість, напиту їз землі, віддавало на тривку службу людям. Як його не любити, як не шанувати?! З дерева наша перша колиска, перші бавки, а по тому ‒ інструмент у руках; з дерева ложка, стіл і постеля для солодкого спочинку і для супружних любощів; з дерева і зброя для войовника, і ключка для каліки; з дерева і дім наш, і остання домовина; з дерева і хрест, що увінчує земну нашу юдоль… Та що це я завернув на сумне? Якраз тішитися треба. Ти, виджу, обвикся, ногами-руками володаєш, голова на місці…»
«Що там люди кажуть?» ‒ кивнув я на притулені двері.
«Різне кажуть. Під Зняцевом перейняли човен, а в ньому ‒ замордований пес, що сторожив у Паланку. Вартовому втікач голову провалив, звезли його до шпиталю. Гонведи літають, як комашня. Кажуть, що з Егера покликали якогось удатного псаря, аби вхопити слід».
«Вам, отче, боятися нема чого, я дубака повів водою під другим берегом. Ніякий пес не вхопить сліду. А той, що міг би, той пішов за водою». ‒ Слова мої мерхли в розм'яклому горлі.
«Не гоже боятися богочинного діла. Це раз. А друге: коло млина ріка викинула під бережину тюремний сіряк і чуню втікача. Гомонить челядь, що втопився бідака».
Я огледів себе. В печерній сутені й не зауважив, що вбраний у легкий овечий лайбик, а на ногах м'які повстяні бурки. Зрозуміло, хто віддав мою одежу ріці. Щиплива розчуленість заново напливла на мене.
«Дякую вам, отче, за все».
«Пусте, ‒ відмахнувся той костистою пучкою. ‒ Відробиш. Он уже лавицю поправив. Я принесу тобі рамці підрихтувати на образи. Недурно казав Петро-копач, що руки тобі справно служать».
Такого повороту бесіди я затаєно чекав. Погладив вишитий клапоть і скрадливо мовив:
«Добре б увидіти його, Петра».
«Тобі, синашу, нікого видіти не вільно. А тебе й поготів. Цей склеп потайний, мало хто. з братії про нього знає. Перебудеш, заможешся на силі й підеш собі. Далеко звідси підеш… А Петро Солома вторік із Мукачева вибрався, дворище лишив сестрінниці. Маєтний румун з Марамуреша доньку його взяв. Петро в нього криницю копав, то й запізналися. Кажуть, тепер він на соляній копальні за десятника».
«Як… вона віддалася… Юлина?» ‒ глитав я слова, що не давалися, як тверді кислиці.
«Що чудуватися, з дівицями таке стається. А вона дівка годна й рукаста. Здри, яке шитво! Петрова донька дала завити в нього твій нотарський документ. Аби не забути, коли що: папір той прихований у старому «Служебнику» на горішній полиці монастирської книжниці. Не забудь, це твоє сокровне, заслужене… Е-е-е, та тебе, виджу, не гроші бавлять і не Солома, а хіба Соломина… Синашу, жінки чоловікові не належать, бо не він їх вибирає, а вони його. Якщо вибрала іншого, ‒ забудь її, випорозни з душі. Бо душа твоя й так без міри напхана жужелицею цього немилосердного світу».
«Душа моя нею повна», ‒ скрикнув я в розпуці.
«Не розумієш, що кажеш. Душа нам не людьми дається, і люди нею не можуть володіти. Лише Той, хто її дав».
«Той, хто дав її мені?! А нащо?! Дав душу, а натомість забрав усе ‒ матір-страдницю, родовитість, яку мають інші люди, свободу… розтоптав мій молодий вік, дозволяє гноїти в замковій ямі мого навчителя і десятки таких же нещасливців, відібрав від мене сердечну наречену, вірного пса… Та що там говорити, навіть ім'я моє відібрав, а тепер збирається забрати й вітцізнину і погнати в чужину… Чому? За що? Де Він?»
«Він тут. Він третій коло нас двох».
«Ви гадаєте, що Він тут, у цій землянці?»
«Не гадаю. Знаю».
«То чому Він мовчить? Я хочу Його чути?»
«Він мовчить, бо слухає тебе. Ти запитав ‒ і Він тобі відповість. Але тоді, коли й ти навчишся слухати. А поки що спробую відповісти тобі я, Його слуга. Поглянь-но лише сюди», ‒
