Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Як ніяково — знову опинитися у світі, де раніше ніколи не був: ніби повертаєшся у чужу хату.
Проте читав я, не додержуючись логічної послідовності, нехтуючи і датами, і сюжетом, і персонажами. Я стрибав, як цвіркун, зі сторінки на сторінку, потім вертався назад. Іноді я починав із героїв у «Корр’єріно», а потім переходив до коміксів Болта Діснея. А іноді порівнював просякнуті патріотизмом розповіді з історією Мандрейка, що бореться проти Кобри. І саме знову переглядаючи у «Корр’єріно» історію про «Останнього раса[188]» (про героїчного авангардиста Маріо, що бився з расом Айту),я натрапив на картинку, від якої моє серце просто зупинилось і я відчув щось на кшталт ерекції. Хоча ні, радше це щось більш первісне — слабке еротичне бажання. Гадаю, таке відчуття виникає у хворих на імпотенцію. Маріо тікає від раса Айту, прихопивши з собою красуню-білявку Джеммі, чи то коханку, чи то дружину ефіопа, котра нарешті переконалася, що майбутнє Ефіопії у надійних руках чорнобригадників, які принесуть у її країну світоч цивілізації. Розлючений зрадою підступної представниці жіночого роду (яка, однак, навпаки, вже стала ласкавого і доброчесною) рас наказує спалити вщент будинок, у якому переховується пара втікачів. Маріо і Джеммі спромоглися злізти на дах. Раптом Маріо зауважує величезну азалію. «Джеммі, — кличе він, — міцно хапайтеся за мене і заплющіть очі».
І кому ж спаде на думку підозрювати героя у лихих намірах, особливо у таку мить. Утім, на Джеммі, як і на кожній героїні таких коміксів, лише майже прозора туніка, подібна до пеплума[189], що спадає з плечей на спину, заледве прикриваючи звабливі груди. Як повідують нам наступні чотири картинки, у котрих йдеться про втечу і наднебезпечне спускання з гігантського молочаю, пеплуми, а над усе шовкові — це такі речі, знаєте ж бо, вони неодмінно задираються спочатку вище кісточки, а потім вище литки і аж до стегна. Але якщо жіночка до того ж учепилася за героя і тремтить від страху, тоді що ж — обійми обов’язково стають гарячими й міцними, а її щока, зважте, обов’язково надушена, торкається його спітнілої потилиці. І ось на четвертій картинці Маріо, вчепившись за гілку, думає лише про те, як би не впасти і не втрапити у лапи ворога, а Джеммі, вже цілком певна у безпеці, зістрибує вниз, нижня частина туніки немов розривається, оголюючи ніжку аж до коліна і демонструючи світу витончену, тендітну і струнку литку на шпильці, тим часом як інша, права ніжка оголюється лише до кісточки. Одначе, позаяк дівчина кокетливо згинає ногу в коліні під прямим кутом до звабливого стегна, туніка (мабуть, від повіву вітру) волого облягає її, спокусливо підкреслюючи принадні обриси її, каліпігійський вигин і стрункість прекрасної ніжки. Неймовірно, невже художник не зауважив, якої еротичної напруженості набувають його малюнки, в яких він, безперечно, рівнявся на подружок-спокусниць Ґордона, що за будь-яких обставин носили вузесенькі сукні, котрі тісно облягали тіло й були щедро всипані дорогоцінним камінням.
Важко сказати, чи це була найеротичніша картинка мого життя, але вона, поза всяким сумнівом (якщо зважити на те, коли був надрукований цей «Корр’єріно», — 20 грудня 1936-го), була найпершою. Звісно, не можу з певністю згадати, чи відчував я в чотирирічному віці щось схоже на фізичний поклик, сором’язливе сполум’яніння, чи завмирало у мене дихання від захоплення. Але напевно можу сказати, що ця картинка вперше відкрила мені світ жіночої зваби, тож постає питання, чи так уже невинно, як перше, я відтоді припадав до матінчиних грудей.
Отже, з-під довгої, гладенької, майже прозорої сукні видніється гарна жіноча ніжка. Сукня підкреслює витончені обриси тіла. Але якщо цей образ у моїй голові був первісним, він має лишити якийсь слід?
Я знову кинувся перегортати сторінку за сторінкою, шукаючи тому свідчення: засмальцьовані відбитки змокрілих рук, відщипнутий чи загнутий угорі краєчок сторіночки, складки паперу чи сліди протертості від частого возькання пальцем.
Я віднайшов цілу низку оголених жіночих ніжок, що виднілися з-під подолу: розрізами на спідницях франтували і жінки правителя Монґо (Дейл Арден й Аура, дочка Мінґа), й одаліски, що були прикрасою імператорських бенкетів. Розрізи виднілися у розкішних негліже дам, на котрих щоразу цілком випадково натрапляв «Агент Х9», і на туніках похмурих злодійок з «Повітряного піратського загону», врешті вщент розбитого Людиною в масці. Навіть у вечірньому вбранні спокусниці Леді-Дракон у коміксах «Террі та пірати» можна було зауважити кокетливий розріз. Звісно, я мріяв про цих любострасних панянок, адже в італійських журналах жіночі ніжки, точніше, їхня частина між спідничками до самих колін і огидними підборами із пробкового дерева, не мали й краплини загадковості. «Але ніжки, але ніжки цікавіші над усе...» То ким же були ті створіння, що розбудили в мені перші несміливі жадання, «прекрасні маленькі» чи красуні-домогосподарки на велосипедах, чи, може, недосяжні красуні з чужих планет і далеких мегаполісів? Безперечно, мене набагато більше вабили недосяжні чарівниці, аніж прекрасні, юні чи не дуже сусідки поруч. Хоча, хто може сказати напевне?
А якщо я й мріяв про якусь сусідочку чи дівчинку, що гралася у садочку біля будинку неподалік, це лишиться суто моєю таємницею, адже жоден продукт індустрії друкованого слова не розкаже про це ані світові, ані мені особисто.
На дні моїх стосів лежало кілька номерів потертого жіночого журналу «Новелла». Певна річ, такі читала моя мама. Купа історій про кохання, кілька рафінованих ілюстрацій, на котрих зображали худеньких панянок і джентльменів з явно англосакськими рисами обличчя, та ще кілька світлин відомих актрис та акторів. Геть увесь журнал був оформлений у коричневих тонах, навіть колір шрифту був коричневим. На обкладинках — лише тогочасні красуні, зняті надзвичайно крупним планом. Але, побачивши одну з них, я відчув, як моє серце несподівано стислося, немов його лизнули язики таємничого полум’я. Я був не в змозі опиратися раптовому бажанню нахилитися і торкнутися в цілунку губ красуні. Так я й зробив. Звісно, жодного фізичного поклику я не відчув, але, ймовірно, саме це я потайки робив у 1939-му, вже тоді, семирічним хлоп’ям, у полоні певних чуттєвих хвилювань. Чи є в цьому обличчі щось подібне до Сибілли? Чи, може, Паоли? Чи Ванни, жіночки з горностаєм? Чи до незліченної кількості інших дам, про яких я знаю лише з розповідей Джанні, що називав мені лише їхні імена: Кавасі, американська бібліотекарка з лондонської «Книгарні», Сільвина чи таємнича голландка,
