Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
Таґґарт мовчки дивився на неї, хитаючи капцем на нозі. Даґні уявити собі не могла, як надія здатна так жахливо спотворити людське обличчя: до хворобливої полегші негайно додалася підступність. Вона відвела погляд, не розуміючи, як у такий момент можна насамперед думати про те, який іще зиск можна витиснути із ситуації.
Але на неї чекало ще більше глупство. Брат тривожно пробелькотів:
— А хто ж тоді керуватиме «Таґґарт Трансконтиненталь»?
Даґні здивувалася з власного сміху, який скидався на старече крехтіння:
— Едді Віллерс.
— Ні, він не впорається!
Вона знову засміялася — так само уривчасто і безрадісно:
— Думала, тобі вистачить кебети, щоб зрозуміти: Едді обійме посаду виконувача обов’язків віце-президента. Він перейде у мій кабінет і сидітиме за моїм столом. Але хто, думаєш, керуватиме справами «Таґґарт Трансконтиненталь»?
— Але… як…
— Я весь час літатиму між кабінетом Едді і Колорадо. Навіщо існують літаки? Крім того, є ще й міжміський телефонний зв’язок. Я робитиму лише те, що роблю і зараз. Ніщо не зміниться, а ти матимеш змогу влаштувати для своїх друзів виставу… Мені, правда, стане трохи важче.
— Про яку виставу ти кажеш?
— Ти чудово мене розумієш, Джиме. Я й гадки не маю, в яких іграх береш участь ти разом зі своїм правлінням. Не знаю, скільки партій розігрується у вас одночасно проти всіх навколо і проти один одного, і скільки взаємовиключних претензій ви змушені враховувати. Я цього не знаю і знати не хочу. Всі ви можете сховатися за мною. Якщо ти боїшся, бо домовився з друзями, для яких ріарден-метал небезпечний, — що ж, ти отримуєш шанс запевнити їх, що сам тут ні до чого, що все це роблю винятково я. Можеш їм допомагати, можеш проклинати і ганити мене. Всі ви можете залишатися при своїй думці й при своїх інтересах, нічим не ризикувати і не наживати ворогів. Просто не переходьте мені дороги.
— Що ж… — неквапно мовив він, — політичні проблеми, що стоять перед великою залізницею, доволі складні… Зате маленька незалежна приватна фірма здатна…
— Так, Джиме, так, я все це розумію. Щойно ти публічно оголосиш, що передаєш мені лінію «Ріо-Норте», акції «Таґґарт…» підскочать. Блощиці перестануть виповзати з різних щілин, адже їм уже не буде потреби кусати велику компанію. А я добудую лінію раніше, ніж вони вирішать, що робити зі мною. А мені самій не потрібно буде мати справи з тобою і твоїм правлінням, переконувати вас, питати дозволу. На це просто немає часу, якщо ми хочемо швидше добудувати залізницю. Саме тому я збираюся все робити самотужки.
— А як у тебе нічого не вийде?
— Якщо не вийде, то не вийде лише у мене.
— Ти розумієш, що в такому разі «Таґґарт Трансконтиненталь» нічим тобі не допоможе?
— Розумію.
– І ти на нас не розраховуватимеш?
— Ні.
— Щоб твої дії не позначилися на репутації компанії, ти розірвеш із нами офіційну угоду?
— Так.
— Думаю, ми мусимо також завчасно обговорити те, що в разі поразки чи гучного скандалу… твоя тимчасова відпустка стане постійною… тобто, ти не зможеш розраховувати повернутися на посаду віце-президента компанії.
Даґні на мить заплющила очі.
— Добре, Джиме. В такому разі я не повернуся.
– І перш ніж ми передамо тобі «Ріо-Норте», ти підпишеш угоду, що повернеш нам лінію разом із контрольним пакетом, якщо вона почне давати прибуток. Інакше ти можеш позбавити нас непрорахованого прибутку, а ця гілка нам потрібна.
На мить в її очах зблиснуло обурення, але вона байдуже, ніби кидаючи жебраку подачку, мовила:
— Безперечно, Джиме. Виклади все у письмовому вигляді. Я підпишу.
— Стосовно ж твого тимчасового наступника…
— Кажи.
— Ти справді хочеш, щоб це був Едді Віллерс?
— Так.
— Та він просто не зможе виконувати обов’язки віце-президента! В нього ж ні належної постави, ні манер…
— Він чудово знає свою роботу… і мою. Він знає, чого мені треба. Я йому довіряю і зможу з ним співпрацювати.
— А чи не вважаєш ти, що варто було б обрати достойну молоду людину з порядної сім’ї, когось шанованішого в суспільстві і…
— Джиме. Це буде Едді Віллерс.
Таґґарт зітхнув:
— Ну, добре… Але… Але нам слід бути обачними. Люди не повинні здогадатися, що ти й далі керуєш «Таґґарт Трансконтиненталь». Цього ніхто не повинен знати.
— Джиме, це знатимуть усі. Але відверто ніхто про це не скаже, і всім буде добре.
— Нам треба зберегти достойне обличчя.
— Аякже! Якщо хочеш, можеш не впізнавати мене на вулиці. Можеш казати, що ніколи досі мене не бачив, а я скажу, що зроду не чула про «Таґґарт Трансконтиненталь».
Джеймс мовчки і замислено роздивлявся підлогу.
Даґні повернулася до вікна. Сіре небо відсвічувало рівним зимовим покровом. Далеко внизу, берегом Гудзона, бігла дорога, якою їхала автівка Франциско… Над річкою височів стрімчак, на який вони колись залазили подивитися на вежі Нью-Йорка… Десь за лісом ховалися рейки, що текли до станції Рокдейл. Притрушена снігом земля скидалася на кістяк того літеплого краю, що закарбувався в її пам’яті. Над снігом до неба тягнулася тонка сітка оголених дерев.
Біло-сірий пейзаж нагадував світлину: мертвий, збережений у пам’яті знімок, нездатний повернути минуле.
— Як ти хочеш її назвати?
Даґні здивовано обернулася.
— Що?
— Як ти хочеш назвати компанію?
— А, справді… Мабуть… «Лінія Даґні Таґґарт».
— Вважаєш, це розважливо? Цей факт можуть спотворити, витлумачити неправильно.
— То як мені її назвати? — різким, хоч і виснаженим голосом, запитала Даґні. — «Лінія Міс Ніхто? Чи «Мадам Ікс»? Чи «Джона Ґолта»?.. — вона замовкла, аж раптом усміхнулася: холодно, ясно і загрозливо. — А я її так і назву: «Лінія Джона Ґолта».
— Боже милостивий, ні!
— Саме так.
— Але ж це просто… дешевий трюк, данина міському плебсу!
— Атож.
— Не варто перетворювати на жарт такий серйозний проект!.. Не поводься так, це вульгарно і… недостойно!
— Та невже?
— Заради Бога, скажи мені: чому?
— Тому що всіх навколо це шокує так само, як оце тебе.
— Ніколи не думав, що ти здатна на показуху.
— От бачиш, таки здатна.
— Але ж… — забобонно прошепотів Джеймс. — Розумієш, Даґні, це… Таке ім’я може наврочити… Воно означає…
Він замовк.
– І що ж воно означає?
— Не знаю… Але люди
