Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Даґні обвела рукою кабінет:

— Ось як високо я піднялася… І я подумала… якщо пам’ять про колишні цінності досі щось для тебе важить, бодай як розвага, печальний спогад чи просто щось на кшталт… квітки, посадженої на могилі… ти можеш захотіти дати мені ці гроші… в ім’я минулого.

— Ні.

Даґні через силу промовила:

— Ці гроші — дурничка для тебе, адже ти стільки витрачав на дурнуваті прийоми… і значно більше викинув на копальні «Сан-Себастьян».

Франциско відірвав погляд від підлоги. Поглянув просто на Даґні, й вона вперше помітила живу іскринку в його очах: ясну, безжальну і страшенно гордовиту, немов це обвинувачення живило його.

— Ну, авжеж, — немов прочитала його думки. — Розумію. Я прокляла тебе за ці копальні, відхрестилася від тебе, я всіма можливими способами показувала тобі своє презирство, а зараз ось прошу… прошу грошей. Як Джим, як будь-який прошак. Я розумію, що ти тріумфуєш, знаю, що маю жалюгідний вигляд, і ти маєш цілковите право мене зневажати. Що ж, я можу запропонувати тобі цю розвагу. Якщо ти хочеш повеселитися, якщо тобі приємно було дивитися на Джима, який разом із мексиканськими комісарами плазував перед тобою, може, тобі сподобається зламати і мене? Тобі це дасть задоволення? Можливо, хочеш, щоб я визнала свою поразку і тобі буде приємно побачити мене біля своїх ніг? Скажи, яку форму мого приниження ти обираєш, і я погоджуся.

Франциско рухався так швидко, що Даґні навіть не помітила, як він зірвався з місця; їй здалося, що він просто здригнувся. Обійшовши стіл, він узяв Даґні за руку і підніс її до своїх вуст. Спершу в цьому жесті відчувалася глибока повага, ніби він прагнув поділитися з нею своєю силою; але з того, як губи і обличчя притиснулися до її руки, Даґні збагнула, що це він сам потребує її сили.

Впустивши долоню, Франциско подивився їй просто в обличчя, в сполохану тишу очей, і всміхнувся, не приховуючи злитих воєдино страждання, гніву та ніжності.

— Даґні, невже ти хочеш плазувати? Ти не розумієш значення цього слова і ніколи його не знатимеш. Ніхто не почне плазувати з такої відвертості. Невже ти думаєш, що я можу не оцінити всієї відваги, яка щойно тобі знадобилася? Але… не проси мене, Даґні.

— Заради всього, чим я колись була для тебе… — прошепотіла вона, — всього, що в тобі залишилося…

І тієї миті, коли вона подумала, що вже бачила цей вираз його обличчя вночі, коли, вдивляючись у вогні сонного міста, вони востаннє лежали разом у ліжку, Даґні почула стогін, який ніколи досі не зривався з його вуст:

— Кохана моя, я не можу це зробити!

Згодом, коли вони, розгублено зціпенівши, вдивлялися одне в одного, вона побачила, як змінилося його лице. Це сталося раптово, немов хтось невидимий натиснув на вимикач. Розсміявшись, Франциско відсунувся від неї та зневажливо-недбало мовив:

— Перепрошую за плутанину стилів. Певно, звик казати це жінкам, щоправда, геть з інших оказій.

Даґні схилила голову, згорбилася і обійняла себе за плечі, не переймаючись, що він бачить її такою. Нарешті, піднявши голову, кинула на нього байдужий погляд.

— Добре, Франциско. Це була неперевершена гра. Я повірила. Якщо іншої розваги я запропонувати не можу, ти переміг. Я ні про що тебе не проситиму.

— Я тебе попереджав.

— Просто не знала, на чиєму ти боці. Здавалося, що неможливо… бути спільником Оррена Бойла, Бертрама Скаддера… і твого старого вчителя.

— Мого старого вчителя? — різко перепитав Франциско.

— Доктора Роберта Стадлера.

Він полегшено всміхнувся:

— А, він? Це злодій, який вважає, що його мета виправдовує витрачені мною засоби. Знаєш, Даґні, хочу, щоб ти запам’ятала мої слова стосовно того, на чиєму я боці. Колись я нагадаю про них і запитаю, чи ти хочеш їх повторити.

— Тобі не треба буде мені їх нагадувати.

Франциско зібрався іти. Прощаючись, він недбало підняв руку і промовив:

— Бажаю успіху лінії «Ріо-Норте», якщо її, звісно, вдасться побудувати.

— Вдасться. І названо її буде на честь Джона Ґолта.

— Що?!

Почувши цей по-справжньому здивований вигук, Даґні задерикувато всміхнулася:

— «Лінія Джона Ґолта».

— Даґні, заради всього святого, чому?

— А тобі не подобається?

— Як ти обрала таку назву?

— Але ж це краще, ніж «Лінія містера Немо» чи «містера Зеро»?

— Даґні, але чому?

— Тому що це тебе лякає.

– І що, як на тебе, означає ця назва?

— Неможливе. Нездійсненне. І всі ви боїтеся моєї лінії не менше, ніж цього імені.

Франциско розсміявся. Він реготав, не дивлячись на неї, і Даґні відчула дивну впевненість у тому, що про неї забуто, що він зараз десь далеко, і що цей сміх — попри всю лють і гіркоту — належить до чогось такого, де для неї немає місця.

Знову повернувшись до неї, Франциско щиро сказав:

— Даґні, на твоєму місці я б цього не робив.

Вона стенула плечима:

— Джимові це теж не до шмиги.

— А чим тобі самій подобається ця назва?

— Я ненавиджу її! Я ненавиджу ту долю, що її всі ви так чекаєте, ненавиджу капітуляцію і безглузде запитання, в якому завжди чути волання про допомогу. Я втомилася чути звертання до Джона Ґолта. Я збираюся з ним битися.

Франциско незворушно зауважив:

— Ти вже й так це робиш.

— Я хочу побудувати для нього залізницю. Нехай прийде і відбере!

Сумно всміхнувшись, Франциско кивнув:

– І він це зробить.

Відблиски сталі, що текла у виливниці, танцювали стелею і стіною. Ріарден сидів за столом, освітленим єдиною лампою. За межами цього кола панував морок, що зливався з темрявою за вікном. Йому здавалося, що там, за стінами — порожній простір, в якому за власним бажанням гуляє проміння, що вирвалося з печей; здавалося, стіл його схожий на повислий у повітрі пліт, який дарує усамітнення лише двом людям: навпроти сиділа Даґні.

Вона скинула з плечей пальто, на тлі якого тепер вимальовувалося її тендітне напружене тіло в сірому костюмі.

Освітлена була лише її рука на краєчку столу; в напівтемряві за ним угадувалося її обличчя, біла блузка, трикутник розстібнутого комірця.

— Отже, Генку, — сказала вона, — починаємо будувати новий міст із ріарден-металу. Ось офіційне замовлення від повноправного власника «Лінії Джона Ґолта».

Ріарден усміхнувся, глипнувши на освітлене креслення моста.

— Ти мала змогу проаналізувати запропоновану нами схему?

— Так. Ти не потребуєш моїх коментарів і компліментів. Замість них я роблю замовлення.

— Чудово. Дякую. Ми почнемо прокат металу.

— Тобі цікаво знати, чи «Лінія Джона Ґолта» має змогу приймати замовлення?