Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Пси замовкають, на Горі тихо, темно, вогник блимає тільки в сінях княжого терема, де стоять гридні. Воротислав повертається в світлицю, каже, що надворі спокійно.

Сполошені псами бояри й воєводи говорять тихше.

— А скажи мені, воєводо, — звертається до Вовчого Хвоста воєвода Слуда, — чи можна валами й городами загородити всю нашу землю?

— Не валами й городами загороджується земля, — хитро відповідає Вовчий Хвіст, — а воїнством, мечами…

— Де ж візьме Володимир це воїнство? — продовжує Слуда.

— Не відаю… Знаю, що відколюються й відколюються від Києва землі, радимичі й в’ятичі не платять дані, чорні булгари збирають рать, червенські городи лежать під Польщею, а є ще й Візантія.

— Так до чого ж ці вали й городи? — сміється Слуда.

— Не відаю, — повторює Вовчий Хвіст. — Думає Володимир загородитись валами, а чим загородиться від нас?

Довге й напружене мовчання панує в світлиці. Бояри й воєводи наїлись, напились, думають уже й розходитись.

— Багато на себе взяв останній Святославич, — каже, непомітно застібаючи під столом черес, Слуда, — хоче він, спираючись на землі, подолати нас, усю Гору… Та куди йому? Робочич, ключниці син, і сам такий, як вона…

Слуда говорить зовсім тихо, воєводи й бояри нижче схиляються над столом:

— Має, кажуть, жону в городі Полотську — Рогніду, а тут, переможений похоттю женською, мужеські жони розтляє, жонолюбець він, якоже і Соломон…

Усі сміються, знають, на що натякає Слуда, — княжий терем має товсті стіни, але Гора знає, що діється за ними.

5

Усю цю ніч князь Володимир не спав. Він не запалював свічі, місяць опустився за Щекавицею перед самим світанком, у примарному його сяйві князь сидів біля столу, дивився на стіни Гори, небо, зорі, що пливли одвічним своїм шляхом.

Глибокі й складні почуття хвилювали цієї ночі душу князя, — досі він діяв як полководець і князь, устрояв і давав лад Новгороду, вів полунощні полки супроти братовбивці Ярополка, подолавши його, став дбати про рідну землю, знав уже перемоги й поразки, але вірив, що все зрештою подолає.

І навіть те, що в городі Полотську він зустрів і нарік своєю жоною княжну Рогніду, а в Києві провів одну ніч з жоною загиблого брата Ярополка Юлією, — все це вразило, глибоко схвилювало, піднесло, але не тривожило його душі, він приймав це як усмішки долі, дарунки молодості.

Але виявилось, що це були не дарунки молодості, не усмішки долі — ніч у Полотську і ще одна ніч у городі Києві глибоко поранили серце Володимира.

Власне, ніч у Полотську не турбувала князя Володимира — він до цього йшов, і так сталось. Він зробив зухвалий виклик долі — і доля обдарувала його, що ж, Рогніда буде йому доброю жоною, а він для неї мужем-князем.

А Юлія?! Він не думав і не хотів думати нічого злого про неї, і в ніч тризни по Ярополку, і нині, пізньої ночі, він глибоко жалів її, його, самотнього досі в житті, вабила така ж самотня княгиня Юлія, вона, нарешті, була напрочуд красива, пристрасна, ніжна, тієї ночі вони були з нею в одну душу й тіло.

Але та ніч не пішла в безвість. Доля розплатилась за неї з князем Володимиром. Досі він знав, часто, може, й жорстоку, а все ж правду життя, нині він не розумів, де любов, а де ненависть, де правда, а де лжа життя, князеві Русі віднині було важко жити.

Син двох отців — таким народиться і так житиме дитя Юлії. Ярополк і Володимир, о, в який страшний вузол зав’язала доля їхні імена, жах того, що сталось, огортав і огортав душу Володимира, серце його стікало кров’ю від невигойної рани.

А ніч ішла, минала, місяць сховався за стіною Гори, й на небі дужче заблищали зорі, десь на Подолі, а потім і в передградді стали перекликатись когути. За Дніпром снувались рожеві нитки світанку, сторожі городниць ударили в била.

Проміння світанку ввірвалось і в палату, де сидів Володимир, освітило його бліде обличчя, очі, під якими за цю ніч лягли глибокі темні западини, гострі вилиці, синюваті вуста.

Взявши в руки гостре лебедине перо, він писав у далекий Полотськ Рогніді: «Я одержав твою грамоту, жоно моя, і дякую тобі за неї… Вибачай, Рогнідо, що не писав так довго, — багато муки й горя пережив я за цей час, многі сумніви, вагання й думи бентежать мене ще й нині, але вірю, певен, що переборю їх і спокій прийде в мою душу, а ти допоможеш мені в цьому, Рогнідо…»

6

По цьому була осінь — спочатку суха, золота, осяйна, а потім дощова, сіра, тягуча, з останнім несподіваним громом, як це часто й раніше траплялось у городі Києві; коли осінь повільно, ніби тужна пісня, промайнула, почалися веселі, дзвінкі приморозки, далі морози, перші сніги, заметілі, хуги, віхоли…

Князь Володимир тяжко переживав осінь і зиму. Самотній, зовсім самотній в своїх покоях, ні з ким перекинутись одвертим, щирим словом, ні з ким порадитись, нікому відкрити свою спраглу, стомлену душу.

Він прокидався, як і всі в городі, задовго до світання, складав жертву й снідав з небагатьма воєводами в холодній стравниці, чинив суд і правду в палаті Людяній, слухав тіунів, гонців із земель Русі, слів у Золотій палаті.

І хоч була осінь, зима, тіуни й гонці кожного дня повідали, як ростуть вали, будуються городи на Ірпені, Стугні, Росі, по правому березі, на Десні, Супої, Пслу й Сейму, в полі за Дніпром. Князь велів посилати й посилати туди людей, везти харчі, дерево, кузнь, камінь.

Дніпро замерз, але гули під копитами коней Соляний, Залозний і Червенський шляхи. До Києва приїжджали сли від польського князя Мешка, щоб присягатись у любові й дружбі, але князь Володимир відповів їм, що прийме ту любов і дружбу тільки тоді, коли Мешко звільнить захоплені ним червенські городи, — на заході збиралась гроза.

Відчуваючи її, Володимир починає вже з ранньої зими збирати піше й комонне воїнство, робить для нього запаси, деякі полки завчасу посилає ближче до Червенської землі.

Побували цієї зими в Києві сли й угорського князя, — з ними Володимир ствердив дружбу й любов, як родичам отця свого Святослава, послав князеві великі дари.

Не було всю зиму ні слів, ні гостей з Болгарії, — це турбувало князя Володимира, думаючи про майбутнє, він хотів знати, що робиться за Дунаєм.

Коли почалась весна, сталась і новина: повною водою прибули гонці