Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

це ще було не все. Просто поряд з попереднім стосом лежало все зібрання «Золотих альбомів» з першими пригодами Тополіно. Дія відбувалася явно в чужій країні (хоча чи міг я в такому юному віці відрізнити маленьке італійське місто від великого американського мегаполіса?). «Тополіно і ватага водопровідників» (о, яким же неймовірним мені видавався пан Тубі!), «Тополіно та горила Спектр», «Тополіно у будинку з привидами», і ось нарешті «Тополіно і скарб Кларабелли», точнісінько такий, як і міланське перевидання, але в кольорах вохри і каштана, «Тополіно — спецагент» — про те, як мишеня вступило до Іноземного легіону, але аж ніяк не через те, що Тополіно став військовим чи головорізом, а тому, що за своїм громадянським обов’язком погодився протидіяти міжнародним шпигунам. В Іноземному легіоні на нього чекали наднебезпечні, неймовірні пригоди, де на нього полював підступний Ґрілло Ґріфі і хитрун Дерев’яна Нога: Тополіно молодець, у пустелі, у пустелі він зустріне свій кінець...Але найулюбленішим (принаймні найзахапанішим) був альбом «Тополіно — газетяр». Неймовірно, як за часів фашистської цензури умудрилися надрукувати дитячий комікс про свободу преси. Втім, мабуть, цензура не вважала дитячі історії про тваринок достатньо правдоподібними, а тому — цілком безпечними. Цікаво, де я почув вислів «це сила преси, маленька, і тут нічого не вдієш»?[185] Та, певно, я почув це набагато пізніше. А тим часом Тополіно, хоч з грошенятами у мишки сутужно, піднімає на ноги свою власну газету «Луна світу»[186]. І хоч перший номер виходить у світ зі страшенними друкарськими ляпами, мишеня й надалі безстрашно друкує на сторінках свого видання all the news that’s fit to print[187], навіть попри те, що безсовісні бандюки і корумповані політики намагаються будь-що знищити його газету. А чи розповідав мені хтось до того про вільну пресу, що може вистояти проти будь-якої цензури?

Та деякі загадки мого божевільного дитинства починають розвіюватися. Отже, читаючи шкільні підручники, я водночас з тим читав і комікси, і саме на їхній основі складалася моя суспільна свідомість. Тож, безсумнівно, саме через це я й зберіг ці скалки з дитинства, навіть у повоєнні роки, коли мені до рук потрапили американські комікси (вочевидь, завезені солдатами), що мали яскраві, кольорові додатки з історіями про інших героїв, як-от недоумкуватий, але чесний Ліл Абнер і зразковий поліціянт Дік Трейсі. Гадаю, наші повоєнні видавці не насмілювалися видавати такі образливо-модерністські, чи як називали це фашисти — «дегенеративне мистецтво», комікси.

Отже, ставши дорослішим і мудрішим, чи не завдяки коміксам про Діка Трейсі я зрозумів мистецтво Пікассо?

Певна річ, що аж ніяк не завдяки нашим тогочасним коміксам. Хіба що комікси про Гордона були винятком. Репродукції з американських оригіналів (звісно, хто там платив за авторські права) були надруковані просто жахливо, часто краї малюнків розпливалися, а кольорова гама була взагалі сумнівною. А коли ввозити комікси з «ворожих берегів» узагалі заборонили і наші недолугі художники приклали свою руку — й поготів. Тоді на «Людину в масці» напнули вже зелене трико і геть перекрутили біографію. А про самотніх вовків, котрі з’явилися, вочевидь, на противагу ворожому пантеону зі сторінок «Аввентурозо», я взагалі мовчу. Намальовані вони були «стук-грюк, аби з рук», хоч і несимпатичними їх назвати було не можна: велетень Дік Фульміне («Блискавка») з вольовим підборіддям, як у Муссоліні, що голіруч штабелями валив лиходіїв явно неарійського походження, як-от негр Дзамбо чи південноамериканець Баррейра. Пізніше до цієї когорти додався ще й мефістофілізований Мандрейк, тепер уже криводушний і лихий злочинець на ім’я Флаттавіон (ймення явно натякало на якусь непевну, але злостиву народність), на котрого замість фрака нап’яли селюцький капелюшок і потерту накидочку активіста сільського дозвілля. «Ану, дорогенькі, тримайте на горіхи!» — горланив Фульміне до своїх ворогів, виряджених у кепі й пом’яті піджачки, і нумо лупцювати злодюг зі мстивим жаром. «Це ж дідько лисий!» — відбиваючись репетували відступники, аж поки з темряви не виринав четвертий заклятий ворог Фульміне Біла Маска — і гуп героя по зашийку трамбувальником чи чувалом з піском. І ось Фульміне падає, розпачливо вигукуючи: «А тр... б вас вхопило!» Але не довго, бо вже наступної миті його руки й ноги були прикуті кайданами до стіни у підземній в’язниці, де нестримним зловісним потоком ллється вода, що ось-ось заповнить усе навкруги. Але герой напружує всі сили і розриває кайдани, випливаючи з халепи живим-здоровим. А потім, схопивши лиходіїв, віддає їх до рук комісара поліції (ядроголового чоловічка з радше клерківськими, а не гітлерівськими вусиками), звісно, відповідним чином знешкодженими і «запакованими».

Темна кімната, що поступово заповнюється водою, — це, певно, найулюбленіший топос будь-яких коміксів у всьому світі. Мені аж пекло у грудях, немов там палючим жаром вугілля згоряло, коли я брав у руки альбом коміксів «Ювентус» «Пікова п’ятірка. Епізод останній: Прапороносець Смерті». Чоловік у вбранні кінного вершника з циліндричною маскою на голові і ясно-червоною накидкою на плечах стоїть прикутий до стіни крипти, руки над головою, ноги широко розставлені. Ось хтось відкрив шлюз, і темниця поволі заповнюється водою, прирікаючи героя на невідворотну смерть у воді, що мало-помалу поглине його.

Але в додатку до цих альбомів були багатосерійні історії, що мали набагато більш захопливі назви. Одна історія звалася «Морями Китаю», а головними героями були Джанні Мартіно зі своїм братом Міно. Мабуть, мені ще в дитинстві було цікаво, з якого це дива двоє італійців шукають пригод у місцинах, де у нас ніколи не було колоній, водячись зі східними піратами, неабиякими шахраями з невимовними і незвичними іменами і чужоземними красунями, яких звали ще незвичніше, як-от Друзілла чи Бурма. Звісно, я ще тоді помітив, що якість італійських та американських коміксів не однакова. У тих, що дісталися мені, ймовірно, від американських вояків і датувалися 1945 роком, я зауважив, що насправді комікси називалися «Terry and the Pirates». А італійське видання вийшло 1939-го, коли вже почалася італізація всього іноземного. У моєму невеличкому зібранні були також і французькі випуски, де я зауважив, що французи взагалі переписали імена, назвавши Флеша Ґордона Guy L’Eclair.

Я просто не міг відірвати очей ані від тих обкладинок, ані від малюнків. Немов перебуваючи на прийомі, де ти впізнаєш кожного гостя, де, зустрічаючи нове обличчя, маєш відчуття дежавю, але не можеш пригадати, коли і де їх зустрічав. Так і кортить підбігти і вигукнути: «Агов, друже, як