Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Дітям смішно від того, як віз підкидає їх догори, як товче ними по вибоїстому шляху. Ранкове сонце набирає дедалі більшої сили: засмагла шкіра вкривається краплями поту, навколишні поля розчиняються у сліпучому сяйві. Пінхас тулить до грудей полотняний мішечок із чимось важким і прямокутним, що проступає з-під тканини. Коли Уляна простягає руку, він лише заперечно хитає головою і хитро мружиться.
Коли віз проминає Підзамочок, Уляна починає куняти. Її голова ритмічно стукається об дерев’яні борти. Крізь напівзаплющені повіки вона бачить, як під руїнами замку розгортається сувій яблуневого саду. Кожен пагорб, що вигулькує з того чи іншого боку, має трохи інший відтінок. Клапті полів на відстані складають строкатий малюнок.
Зі сну Уляну знову вириває Пінхас. Віз стоїть посеред незнайомого села. Чоловік із жінкою напружено чекають, поки діти нарешті зійдуть. Ми приїхали, каже Пінхас. Далі підемо пішки.
Уляна наскрізь мокра, спітніла. Важкий полуденний сон обліпив її з усіх боків, наповнив м’язи неповороткою вагою. Шкіра вкрита шаром куряви. Пінхас теж увесь мокрий і брудний. Сонце стоїть просто над ними, високо в небі.
Він веде її кудись стежкою, і трави шмагають їх по ногах. Коники сюрчать так оскаженіло, що від їхнього вереску болять вуха. Уляна ледве переставляє ноги. Їй давно вже перестало все це подобатися: куди ти мене волочиш, якого дідька? Мене ж удома уб’ють. Якби хоч було заради чого.
Ніби цього всього замало — невдовзі під ногами починає квецяти болото. Грязюка міцно присмоктує до себе, а відпускає неохоче, з гучним плямкотінням. У теплій волозі аж кишить живністю: розбігаються вусібіч довгоногі водомірки, розпорскуються жаби, з-під підошви вивертається якась гадина — Уляна не встигає помітити, чи мала вона жовті плямки біля вух. Мерехтять крильцями бабки, сонно повиснувши у повітрі. Литки і спина обкусані комарами. Жирні лискучі в’юни звиваються в намулі.
Уляна показує на в’юна — можемо наловити їх і продати. Пінхас заперечно хитає головою. Мені їх навіть торкатися не можна, що ти.
Врешті діти виходять на сухе узвишшя. В повітря здіймається кілька чапель. Щось кричить у корчах голосом кота або покинутого немовляти — аж мурашки біжать по спині.
Давай тут полежимо, — благає Уляна. Але Пінхас смикає її за руку й тягне далі. На протилежному боці острівця чекає невеликий човен.
Деякий час вони тягнуть човна за собою болотом, скинувши взуття і Пінхасову цінну торбину на дно суденця, аж доки вода не починає сягати колін. Тоді Уляна залазить досередини і, поки хлопець ще тяжко бреде в густій юшці, зосереджено віддирає п’явок від своїх литок. Шкірою стікають вузенькі червоні цівки.
Потім Уляна віддирає п’явок від Пінхасових ніг, поки той намагається призвичаїтися до весел. Якийсь десяток хвилин човен нікуди не пливе, лиш безладно крутиться на одному місці. Але ось Пінхас опановує ситуацію і підхоплює ритм. Човен розтинає носом яскраво-зелену від цвітіння воду. Густа сплавина творить враження, наче вони насправді ковзають суходолом — тільки плюскотіння води під веслами розвіює цей чар. З болотяних вікон визирають чаші білого латаття. Вже достигають де‑не-де його круглі зелені плоди, а старі кореневища, схожі на хребти вимерлого болотяного гаддя, створюють перепони на шляху човна, які доводиться обпливати.
Густішими й вищими стають стіни очерету й рогози. Чутно, як днище човна треться об кошлате дно болота. Пінхас хапається рукою за простягнуте гілля верби і притягує їх ближче до стовбура, під опущені віти. Тут їх підхоплює лінивий струмінь і тягне поміж густими заростями верб, що поспліталися гілками і утворили над водою склепіння, продірявлене сонячними променями.
Пінхас складає весла на дно човна і дістає зі своєї торби товстеньку книжечку в палітурці з фарбованого сап’яну. Він гортає шерехаті сторінки з нерівними краями — й Уляна бачить рівні рядки незнайомих літер, якими густо й охайно списані аркуші. Вона впізнає мову Пінхаса, хоча й не може прочитати жодного слова. Впізнає свою мову, і польську, і німецьку, і вирізняє зовсім незнайомі мови — візерунки літер вилаштовуються щоразу інакше: то грайливо, то аскетично, то густо і нерозбірливо, то чітко, старанно виписані — і все ж зовсім незрозумілі Уляні.
Її погляд ковзає рядками, натомість затримується на рисунках і кресленнях: на баняках і дзбанах, сферах і їхніх сегментах, на вагах різних конфігурацій, конструкціях, схожих на цілі містечка, де всередині будинків обертаються валики, тече вода, пульсують струмені світла. — Це єгипетська вага, — каже Пінхас. — Це — будова Всесвіту за Арістотелем. Це — сферичний сонячний годинник. Ось — система світу Анаксімандра. Ось схема будови Сефірот. Це — креслення з астрономічних рукописів, привезені з Багдада на Цейлон єврейським мандрівником Яковом Ібн Тариком у ІХ столітті. Це діоптра, з її допомогою можна спостерігати за нічними світилами. Це південне коло, для спостереження за Сонцем. Астролябія, швидше за все, — винайдена Гіппархом. Армілярна сфера — астрономічний інструмент, винайдений геометром Ератосфеном. За допомогою екваторіяльного кільця визначали моменти рівнодення. Я хотів би якось збудувати за цим кресленням справжній небесний глобус Архімеда. Опинившись усередині, людина може спостерігати за рухом планет, Місяця і Сонця, спостерігати місячні фази, сонячні й місячні затемнення, — каже Пінхас.
Найбільше аркушів займають різні мапи. Сторінки книжки — доволі великі, але позначення й написи на мапах — крихітні, як мачок. Ось — мандрівка рабина Веніяміна, — пояснює Пінхас. — Безліч інших мап також відображають чиїсь мандри: Ґаспара да Ґами, Ернандо Алонсо, братів Дельмедіґо, Педру Тейшейри (першого єврея, який здійснив навколосвітню подорож), Моше Перейри ді Пайви.
Десь на середині записи й малюнки обриваються. Далі йдуть порожні картки — часом лише заляпані бруднуватими плямами.
Чия це книга? — запитує Уляна.
Моя, — каже Пінхас. — Я роблю її для себе. Я хочу знати якомога більше про світ, часи, розумування мудреців.
Але сьогодні я хотів показати тобі найбільше озеро в Европі, якого немає. Ось поглянь.
Пінхас розгортає мапу за мапою і розповідає Уляні про озеро Амадоку, зображене на кількох десятках географічних мап XVI–XVII століть, — величезну водойму, якою плавали судна, з якої витікали струмки й ріки, навколо якої тулились поселення, виростали замки й укріплення. Мешканці цих земель годувалися рибою зі щедрого озера. Озеро слугувало захистом від ворогів і межею між землями, і було воно настільки великим, що з одного берега неможливо було розгледіти протилежний. — Це озеро загубилося, зараз його не існує, — каже Пінхас, і його очі іскряться, перегукуючись із сонячними зайчиками серед верболозів.
У четвертій книзі своєї «Історії» — «Мельпомені» — Геродот писав:
«Третя ріка — це Гіпаній, її
