Амадока - Софія Юріївна Андрухович
У ІІ столітті нашої ери давньогрецький мудрець Клавдій Птолемей — який так переконливо обґрунтував, що всі небесні тіла обертаються навколо Землі, що цієї версії дотримувались аж до появи Коперника — зобразив на одній зі своїх мап «Болото Амадоку» («Amadoca palus»). Із того часу озеро чи болото, болотисте озеро чи озеро серед боліт, Amadoca, Amadoca Palus, Amadoca Lago, Amadoca Lacus виринало на зображеннях цієї частини світу, виконаної у різних стилях, у різний спосіб. Поволі перегортаючи сторінки, Пінхас показує Уляні копії середньовічних мап, які він намагався робити, залишаючись якнайближчим до джерела. Він ніжно торкається кінчиками пальців обрисів невеличкої хмаринки посеред пагорбів, серед густого сплетіння рік. Ось тут — водойма кругленька, з акуратними берегами, тут — вона має вигадливу форму, врізається в суходіл гострими язиками, ніби тканина землі розірвалася, наткнувшись на цвях. Озеро то стає схожим на рвану рану, то на охайну сльозу серед лісів і міст. Уляна не здатна розібрати жодного слова, і Пінхас терпляче читає для неї назви, більшість із яких виявляються знайомими: вони живуть тут, серед цих назв, про ці міста й річки їм доводиться чути мало не щодня.
Озеро лежало на межі Волині й Поділля, на його березі часто позначали містечко Городок, а неподалік — Кам’янець-Подільський, Збараж, Тернопіль, Кременець, Вишневець, Красилів, Смотрич. З озера витікали ріки Південний Буг, і Збруч, і Случ, і Горинь, і Смотрич, і Гньозна, і Ушиця, а також Стрипа.
Але потім водойма просто випарувалась. (Уляна вдихає в себе гірке Пінхасове зітхання.) Не знаю, чи випарувалось воно насправді, чи воно взагалі існувало, але з мап зникло повністю. Тут і там трапляються ще дрібні безіменні болітця, залишаються ріки і міста — але величезної водойми, з одного берега якої не видно протилежного берега, вже немає. Запалась під землю. Стала хмарою. Випала дощем деінде.
Озеро Амадока мало бути десь тут, Уляно. Але більше його немає. Геродот із Птолемеєм могли помилитися, всі ці картографи повторювали їхню помилку, піддавшись спокусі фантазування. Але мій учитель Кіршнер, Уляно, показав мені ще одну мапу, і я скопіював її ось сюди: на ній зображені всі найдавніші поселення, поховання, замки й укріплення, знайдені в цих околицях. Сотні років тому ці місця повимирали, спустошилися, поруйнувалися, їх занесло землею, накрило камінням, кімнати і місця жертвопринесень позаростали кущами й деревами, але час від часу їх віднаходять. Мій учитель Кіршнер цікавиться такими місцями. Він обіцяв узяти мене невдовзі з собою і показати велику, як гору, могилу воїнів. Але зараз я не про це.
Поглянь уважно на цю мапу, Уляно: ось вони, ці древні могили й житла, позначені червоним. А ось тут — вільний простір, на якому розташовані лише теперішні, відомі тобі й мені містечка й села. На цьому просторі немає червоних знаків. І він має обриси нерівного розриву на тканині, яка раптом зачепилась за цвях, тобі не здається?
Пінхас обережно кладе свою книгу до торбинки, торбинку ховає на дні човна, а човна надійно прив’язує до верби. Тоді бере Уляну за зап’ястя спітнілою долонею і стискає її руку так міцно, що дівчина аж скрикує — і не встигає навіть повітря набрати, тому що Пінхас перевалюється всією своєю вагою за межі човна, і каменем падає в зелень води, тягнучи слідом Уляну. Вона вже не зауважує на своїх щоках ковзкої рослинности, бо все стискається у чверть миті, у товщину часової волосини, у вістря голки — і водночас розтягується, заповільнюється в нескінченність. Вона не встигає нічого зрозуміти й розгледіти, заплющивши від несподіванки й жаху очі, — і водночас помічає кожну підводну травинку, тягучі нитки намулу, зеленаву брунатність каламуті, прострілені сонячним світлом пасма свого волосся, які плавно погойдуються навколо їхніх із Пінхасом голів. Уляна не відчуває жодної тверді, не відчуває під ногами дна, але бачить його — примарні пагорби, камені, здається, навіть розрізняє ніс корабля (вона роздивлялась недавно кораблі у шкільній книжці). Щось велике й гладке торкається її спини, треться об її бік. Чиєсь темне тіло відштовхує від неї Пінхаса — вона бачить його налякані, широко розплющені очі — і, навалившись на її груди, це темне важезне тіло прибиває її, тягне її додолу. Вона відчуває напруженість могутніх м’язів під слизькою шкірою, шерехкі плавці торкаються шкіри її обличчя і шиї, живота і ніг.
Вона втрачає притомність, спазматично заковтуючи воду, коли Пінхас знову знаходить її зап’ястя і з зусиллям, застрягаючи в намулі, шпортаючись серед покручених коренів, зіслизаючи знову і знову в баюру, витягає дівчину на поверхню, кладе головою на вигадливо вигнутий риб’ячим хвостом корінь верби. Уляна вибльовує воду. Пінхас тяжко дихає. У нього винуваті й нещасні очі. — Це мав бути жарт, — каже він. — Я хотів порятувати нас від спеки. Хотів, щоб ми викупались у найбільшому в Европі озері, якого не існує.
Вони повертаються назад мовчки. Мокрий одяг, що тхне болотом, вони повикручували, наскільки могли, і порозкладали в човні, здаючи собі справу, що, навіть не зважаючи на розігріте серпневе повітря, немає жодних шансів, що речі висохнуть. Вони повертатимуться додому у вологому і смердючому вбранні, і вдома на них чекають за це неприємності.
Втомлений Пінхас терпляче працює веслами. Уляна злиться на нього — але не через несподіване купання в брудній воді, а з незрозумілої причини: їй чомусь невимовно шкода їх обох, шкода Пінхаса — його голосу, очей, рук і тіла, кожного кучерика на його голові. Шкода себе — бо він ніби самим своїм існуванням сприяє її провині. Уляну нудить від посмаку намулу, провини і втрати. Біль у легенях ще доволі відчутний. Вона думає про величезне озеро Амадоку, глибоке і повноводе. Ось і Пінхас навпроти неї:
