Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Він мав шпакувате волосся і квадратне підборіддя, покреслене глибокими передчасними борознами. Це був чоловік імпульсивний і непередбачуваний. Часто він без попередження десь зникав, і Улянина мама не тільки до цього пристосувалась, а й потаємно сподівалася на його неповернення. Іноді він бував сентиментальним і сльозливим, нав’язливим у своїх пестощах. А тоді, без жодного попередження, ставав роздратованим і нетерпимим, крикливим, грубим. Не те щоб він їх бив, але добряче штовхнути міг. Він не вживав алкоголю, просто в голову йому часом заходила, як він казав, чорна хмара й отруювала розум. Щоб себе покарати, він поринав з головою у працю, з-під землі викопував найвигідніші заробітки, виконуючи їх з особливою старанністю. Але ніби випадково калічився за роботою, ходив потім із обдертими аж до м’яса руками чи обпеченим обличчям. Він був доброю людиною і часто зворушував аж до сліз, коли виявляв свою дитинність і свою незахищеність. Через ці вияви всі його вибухи жорстокости врешті-решт пробачалися.

Бірнбаум і його родичі Василеві добре платили — він отримував у них за одну суботу більше, ніж заробляв за цілий тиждень на щоразу іншій роботі: перевозячи то дерево, то мішки з борошном із млина, то людей зі станції до міста позиченим екіпажем, якщо власник екіпажу лежав хворий із перепою, то копаючи рови водостоків, то допомагаючи лагодити штрику, то розбираючи стіну замку і транспортуючи камені на будову.

Уляна була батьковою улюбленицею і жаліла його найбільше. Батько мав звичку захоплюватись Уляниною впертістю і її капризними вибриками якраз тоді, коли мама Уляну карала або вичитувала. Він тихцем усміхався їй і, підбадьорюючи, підморгував. І Уляна спокійно витримувала покарання, відчуваючи, як їй розпирає груди від гордости.

Батько, звісно, ніколи не був свідком шхіти. Але розповідав донькам про неї в найменших подробицях — невідомо, справжніх чи вигаданих ним самим. Уляна вирішила, що мусить побачити все на власні очі. Їй було одинадцять років, коли вона, нікого ні про що не попередивши, покинула свій двір і вирушила через усе містечко у бік монастиря василіян.

Того ранку вона довго блукала серед будинків із протилежного боку гори Федір, аж коли зауважила кількох єврейських бороданів у капелюхах, які кудись несли мідні миски. Уляна кинулась до будівлі, звідки виходили ці суворі люди, зігнуті від щоденного сидіння над книгами, і змогла розгледіти втомленого чоловіка в окулярах з чорними бровами і сивим волоссям. Він постояв мить на порозі, вдивляючись у хмари на небі, і, тягнучи за собою ногу, повернувся до приміщення і зачинив двері.

Авель втратив ногу під час боїв за гору Маківка. Він належав до зведеного батальйону піхотного полку ландштурму гауптмана Дрозда. Втікаючи від ворожого вогню, Бірнбаум в останню мить обминув замаскований фугас, але натомість втрапив до вовчої ями, в якій провів півтори доби непритомний, із литкою, нахромленою на загострений кіл. Згодом він жартував, що саме цей сосновий кіл лікарі використали в якості Авелевого протезу.

Цілий рік після закінчення війни Бірнбаум був упевнений, що більше ніколи не зможе працювати. Він сидів перед своїм будинком і цілими днями дивився на біду. Більшости давніх сусідів уже не було: вони повтікали, роз’їхалися чи погинули. З’явилися нові люди, геть усі обдерті, нещасливі й непристосовані. Але як можна обходитися без шохета? Хіба нічне небо може обходитись без місяця? Авель повернувся до життя, знову взявшись його відбирати, — все для того, аби виконувати заповіді П’ятикнижжя.

Біда чи не біда, може, навіть шлунки присихають до ребер, але шохет ніколи не залишиться без роботи. Навіть у ті роки Авель міг забезпечувати родину.

Коротку мить дивлячись на нього з відстані, Уляна встигла помітити, що ні руки чоловіка, ні його одяг закривавленими не були, і що вираз обличчя він мав сумний і виснажений. Дерев’яна будівля розташувалася не на самій вулиці, а біля вигину потічка, і скидалася на стодолу з малими віконцями під самим дахом. Уляна прокралась повз двоповерховий будинок, із якого лунали буденні голоси, і наблизилась до стодоли берегом струмка, порослим високою широколистою травою.

Навколо будівлі панував лад. Уляна посиділа певний час у заростях молодої верби й відчула, що в щілини у підошвах черевиків зайшла струмкова вода. Навколо нікого не було. З кам’яниці долинав пронизливий плач малої дитини і схвильовані голоси одразу кількох жінок.

Уляна обережно наблизилася до стодоли, намагаючись не надто голосно чвакати вологими ногами, притулилась до дерев’яної стіни і почала зазирати у щілини. Вона відчула, як ізсередини еманує солодкаве тепло. Побачила залізні гаки, що звисали зі стелі, дощатий настил, якусь дерев’яну конструкцію, схожу на велике гофроване ложе з густим візерунком отворів, безліч предметів, розкладених на столі, шкіряні ремені. Розгледіла темні плями на різних поверхнях, що були, без сумніву, слідами крови, які намертво (бо як же іще) пов’їдалися.

Авель Бірнбаум стояв у проймі дверей. Уляна бачила його темний силует: неприродний вигин спини, високо піднята голова, борода, що кінчиком впиралась в основу шиї. Однією рукою він тримав навпроти свого обличчя прямокутний ніж, а нігтем на іншій руці обережно й повільно проводив по його лезу.

Уляна не могла нічого з собою вдіяти. Вона почала втікати з власного дому і проводити час біля дому різника, в надії підгледіти шхіту. Її надія дуже швидко справдилася. Дівчинка стояла, всім тілом притиснувшись до стіни стодоли, і дивилась, як крізь широкі двері досередини заводять білу теличку. Теличка погойдувала боками, неспішно робила крок за кроком, покірно ступаючи за чоловіком, який провадив її, лагідно погладжуючи по морді. Він майже цілував її, здалося Уляні.

Їх супроводжувало двоє чоловіків, коли Авель, щось примовляючи теличці на вухо, торкаючись своїм чолом її шиї, зазираючи їй в очі і пестячи долонями її боки, почав вкладати тварину додолу. Він рухався смикано, кострубато, а протез голосно постукував об підлогу. Теличка слухалась його, не виявляючи жодної тривожности: довірливо підігнула ноги, чемно лягла на бік. Уляна бачила вологий відблиск її очей.

Авель стояв на одному коліні біля потилиці тварини, зігнувшись і випроставши іншу ногу назад і вбік, і не припиняв шепотіти щось заспокійливим голосом. Уляні цей голос був схожий на голос її тата, коли той перебував в особливо ніжному настрої. Коли він бажав їй на добраніч, колючою щокою торкаючись її дитячого вушка