Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Твоя баба тримала при собі всі ключі від церкви, знала кожну сходинку вузьких гвинтових сходів, які вели на хори, кожен пальчик дерев’яних херувимів, різьблених Пінзелем або котримсь із його учнів чи наслідувачів. Вона зберігала в захристі шмати для прибирання, віники і швабри, вона забирала додому на прання облачення священника, вона збирала з пастви гроші на різні побутові потреби, закуповувала свічки й образки. Але це не найголовніше. Вона одноосібно вирішувала долі людей. Хто з жінок удостоївся права прибирати церкву перед Покровою. Кому випала честь натирати сірими шматами з затхлим душком щічки й животики Пінзелевих янголят, що грайливо вигулькують серед оздоби храму. Кому на похорони гроші збиратимуть посилено, а кому — пасивно. Чию дитину хреститимуть першою. Кому пощастить узяти шлюб іще перед постом.
До певного моменту ти вважав бабу всемогутньою. Ти не сумнівався, що вона має здатність читати людські думки. Вона завжди знала про всі твої гріхи: ти не чистиш зуби, а треш зубною щіткою об умивальник; ти не любиш квасне молоко, яке баба дає тобі на вечерю (чому, чому вона так навісніла від того, що квасне молоко викликало у тебе блювотні рефлекси? Чому вона сприймала це так особисто, ніби, не люблячи його, ти зневажаєш святиню або її саму?). Їй було відомо, що іноді, розкопуючи мурашник (хоч це заборонено), ти уявляв, ніби мурашина матка — це баба. Знала, що іноді ти зумисне заливав мурашину матку водою.
Як вона могла все це про тебе знати? Адже ти ніколи нікому не розповідав. Твої таємниці знали тільки ви з Богом. Йому ти розповідав на сповіді, до якої баба возила тебе аж до Рукорака. Молодий лисавий священник з рум’яними щічками і невпевненим поглядом кивав головою і, здавалося, навіть не слухав.
І тільки згодом ти зрозумів, що він усе переповідав бабі.
фотокартка: фрагмент вулиці Шкільної
Рибу і сарану можна їсти без шхіти.
Твоя баба знала багато про євреїв, але не хотіла розповідати. На цій фотокартці — дорога, якою вона один час ходила занадто часто. Ця дорога повела її так далеко, що повернутися вона вже не змогла.
Це фрагмент вулиці Шкільної. Вона йде містком через Стрипу, полого піднімається догори, повз давній поштамт, повз давній магістрат, повз середньовічні мури, повз монастир василіян. Тоді, коли твій прадід, Улянин батько, щосуботи ходив цим шляхом на роботу, вулиця називалася Міцкевича.
Батько Уляни був шабес-ґоєм у шохета. Шохет жив на протилежному боці гори Федір. Його звали Авель Бірнбаум — прізвище, як у кандидата на виборах у Бучачі 1907 року, тільки той був Натан.
Авель — вдале ім’я для шохета, тому що означає воно «подих». Шохет відбирає подих у тварини, щоб подарувати тварині благословення, здійснити її вище призначення: передати благочестивим юдеям, які з’їдять м’ясо і піднімуть душу тварини на один щабель із собою.
Бути шохетом — високий обов’язок: навіть великий праведник народу ізраїльського, цадик Баал Шем Тов, перш ніж відкритися світові, один час служив шохетом в маленькому містечку Ксиловичі. Минуло багато років після смерти Бешта, і котрийсь із премудрих ребе поїхав до того містечка і знайшов старого різника, якому перевалило вже за вісімдесят літ. «Сам я ніколи не перетинався з Баал Шемом і не знав жодного єврея, якому би пощастило особисто його знати. Але в юності я мешкав в одного селянина-ґоя, і його старий дід, спостерігаючи, як я бризкаю водою на камінь, щоб загострити ножа, хитав головою. Мені здавалось, його голова тремтить від старечої немочі, аж доки не збагнув, що старий робить це з докором. Я запитав: „Чому ти хитаєш головою, коли я гострю ножа?“ Старий відповів: „Ти негарно працюєш, хлопче. Коли Ізраелько гострив свого ножа, він орошував камінь власними слізьми“».
Авель був дуже добрим шохетом. Він пройшов вишкіл і навчання, він майже напам’ять знав книгу «Сімла хадаша», написану равом Александром Сендером Шором 1752 року, де докладно викладені всі закони шхіти.
Головний ніж Авеля був сталевий, схожий на прямокутний промінь із досконалого скла. Найменшу подряпину на ньому було б видно неозброєним оком. Але Авель щоразу ретельно перевіряв ножа пучкою пальця, мочкою вуха, нігтем і язиком. Найменша щербинка могла завдати тварині страждань, обернутися рваною раною — а отже, некошерністю м’яса, змарнованістю. Авель майже ніколи не марнував живих душ.
Ніж не мав вістря, він скидався на чотирикутну пластину. Саме цей ніж призначався для корів, і довжина його леза була вдвічі більшою від діяметра шиї тварини.
Здійснюючи шхіту, Авель не переривався ні на мить. Він діяв плавно, на повільному розслабленому видиху. Не вдаряв і не тиснув, а ніжно і впевнено робив ножем поступальні рухи, ніби розпилюючи трахею і стравохід. Плоть тварини і ніж не були нічим розділені, плоть не була прихована від очей Авеля шерстю чи тканиною: він завжди бачив, що саме робить, завжди дивився на те, що робить. Його лезо ніколи не заходило за дозволені межі, не спотворювало плоть більше, ніж це було необхідно.
Авель завжди перевіряв, чи розрізав трахею і стравохід правильно, чи не відірвались вони у процесі від місця, до якого кріпилися. Уважно обдивлявся легені — чи немає в них струпів і згустків крови, які свідчили би про те, що тварина страждала, що вона відчувала жах і біль і що шхіта була проведена неправильно.
Легені найчастіше були зовсім чистими, гладенькими.
Авель був чоловіком середнього зросту: худий, але сильний, з міцними і гнучкими м’язами рук, стегон і спини. Підглядаючи, Уляна часто бачила, як м’язи напинаються під його нижньою сорочкою, коли він перед роботою знімав кафтан. Його видовжене обличчя мало лагідний вираз, завжди печально усміхнене, воно ніби просило пробачення і свідчило про певну розгубленість чи внутрішню нез’ясованість важливих запитань. Чорні Авелеві брови лежали на чолі здивованим трикутником. Усмішка ховалася в охайній сивій бороді. Він носив окуляри, які ще дужче збільшували його й без того великі опуклі очі з виразними нижніми повіками.
Це був чоловік спокійний і тихий. Незважаючи на свою важливість для громади і попит своєї праці, він ніколи не поводився пихато чи величаво. Більше любив запитувати, ніж відповідати. Більше любив шукати відповіді самотужки, ніж запитувати інших. Тому Авель проводив усі суботи в бет-мідраші, слухаючи суперечки або виступи, вчитуючись у старі рукописи. Тим часом Улянин батько проводив суботи в домі Авеля Бірнбаума і сусідніх із ним будинках його родичів, допомагаючи його дружині, дітям і матері. Вони святкували святий день, а Василь Фрасуляк розпалював і підтримував вогнище,
