Шоколад - Джоан Харріс

– Чотири молитви Богородиці.

У мені говорить розпач. Він підточує душу, роз’їдає її клітинка за клітинкою, як летючий пил і пісок руйнують храм, роками осідаючи на його каменях. Він підриває в мені рішучість, отруює радість, убиває віру. Я хотів би вести їх через випробування, через терни земного шляху. Але з ким я маю справу? Щодень переді мною проходить млява процесія брехунів, шахраїв, ненажер, знехтуваних людей, що займаються самообманом. Уся боротьба добра зі злом зведена до товстої жінки, що нищить себе жалюгідними сумнівами перед крамницею, де торгують шоколадом: «Можна? Або не можна?» Диявол боягузливий; він не показує свого обличчя. Він не має тіла, розпилений на мільйони часточок, підступними червоточинами, які проникають в кров і душу. Ми з тобою, mon père, народилися занадто пізно. Я б краще жив у суворому доброчесному світі епохи Старого Заповіту. Тоді все було просто й ясно. Сатана у плоті ходив серед нас. Ми ухвалювали важкі рішення, жертвували нашими дітьми в ім’я Доброчинця. Ми любили Бога, але ще більше боялися Його.

Не думай, начебто я звинувачую Віану Роше. Насправді їй взагалі немає місця в моїх думках. Вона – лише один із проявів зла, проти яких я повинен боротися день у день. Але як подумаю про цю крамницю з ошатним навісом, що закликає до надмірності, що відвертає від віри… Зустрічаючи в церкві парафіян, я краєм ока ловлю рух за його вітриною. Спробуй мене. Скуштуй. Спожий. У хвилини затишку між виконанням псалмів я чую гудок фургона, що зупиняється перед шоколаднею. Читаючи проповідь – проповідь, mon père! – я замовкаю на півслові, тому що чую шурхіт фантиків…

Сьогодні вранці моя проповідь була суворішою, ніж звичайно, хоча людей прийшло мало. Нічого, завтра я їх покараю. Завтра, у неділю, коли всі крамниці зачинені.

6

15 лютого. Субота

Заняття у школі сьогодні закінчилися рано. До дванадцятої вулицю заполонили ковбої й індіанці в яскравих куртках і джинсах, у кожного портфель або ранець. Старші нишком димлять цигарками. Проходячи повз мою крамницю, і маленькі, й дорослі кидають поверх піднятих комірів безтурботно-цікаві погляди на вітрину. Мою увагу привертає хлопчик у сірому пальті й береті. Він підтягнутий, зібраний; шкільний ранець ідеально рівно сидить на його дитячих плічках. Він іде сам. Біля «Небесного мигдалю» він сповільнює крок, розглядаючи вітрину, але світло від скла відбивається так, що мені не вдається розглянути його обличчя. Поруч зупиняються четверо діточок віку Анук, і він квапливо відходить. До вітрини на кілька секунд притискаються два носи, потім усі четверо збираються до купи й починають вивертати кишені, підраховуючи ресурси. Ще хвилину вирішують, кого послати до крамниці. Я роблю вигляд, що зайнята за прилавком.

– Мадам? – на мене підозріливо витріщається маленьке замурзане личко. Я одразу впізнала Вовка з карнавальної ходи.

– Гадаю, ти хотів би купити карамель з арахісом, – кажу я серйозно, тому що покупка цукерок – справа серйозна. – Гарний вибір. Легко розділити між друзями, у кишенях не тане, і коштує от такий великий набір, – я показую руками, – усього лише п’ять франків. Вірно?

Замість посмішки хлопчик кивнув у відповідь, як ділова людина діловій людині. Його монетка тепла й трохи липка. Він обережно бере з прилавка пакетик і заявляє поважно:

– Мені подобається ваш маленький пряниковий будиночок. Той, що у вітрині. – Його троє друзів несміливо закивали від входу, де вони стоять, тулячись одне до одного для хоробрості. – Крутий будиночок. – Жаргонне слівце він вимовив смачно, з викликом, начебто пихнув захованою в рукаві цигаркою.

– Дуже крутий, – посміхнулася я. – Якщо хочеш, приходь сюди зі своїми друзями, коли я заберу будинок з вітрини. Допоможете мені його з’їсти.

Він витріщив очі.

– Круто!

– Супер!

– А коли?

Я знизую плечима.

– Я скажу Анук, вона вам передасть. Анук – моя дочка.

– Ми знаємо. Ми її бачили. Вона не ходить до школи, – остання фраза вимовлена із заздрістю.

– У понеділок піде. Шкода тільки, що в неї тут поки ще немає друзів, тому я дозволила їй запросити хлопців. Щоб разом зі мною прикрашати вітрину.

Зачовгали підошви, липкі долоньки, відштовхуючи одна одну, потягнулися догори.

– Ми можемо…

– Я можу…

– Я – Жаннó…

– Клодін…

– Люсі…

Я подарувала кожному по цукровій мишці й відіслала геть. Вони розсіялися по площі, немов пушинки кульбаби за вітром. Я дивилася їм услід. На їхніх спинах, які за мить стрімко сховалися за поворотом, танцювали різнобарвні проміннячка сонця – червоно-помаранчево-зелено-блакитні. Вони зникли. Я помітила в тіні арки на площі Св. Ієроніма священика Франсіса Рейно. Він спостерігав за дітьми із цікавістю й, як мені здалося, з осудом у погляді. Я здивувалася. Чим він незадоволений? Він не заходив до нас відтоді, як засвідчив свою повагу в перший день нашого перебування в місті, але я багато чула про нього від людей. Ґійом говорив про нього з повагою, Нарсіс – з роздратуванням, Кароліна – тим кокетливим тоном пустотливого лукавства, до якого, я підозрюю, вона звичайно удається, говорячи про будь-якого чоловіка, не старшого п’ятдесяти років. Вони не надто його люблять. Наскільки я розумію, він нетутешній, випускник паризької семінарії. Увесь його життєвий досвід заснований тільки на книжках, він не знає місцевих звичаїв, не знає потреб і клопотів людей. Принаймні так вважає Нарсіс, що ворогує зі священиком відтоді, як відмовився відвідувати служби під час обжинок. Він не може терпіти людської дурості, сказав Ґійом із глузливим блиском в очах, що ховалися за круглими скельцями окулярів, тобто фактично весь рід людський, оскільки в кожного з нас є свої дурні звички й пристрасті, від яких ми не маємо сил відмовитися. Міркуючи, Ґійом з любов’ю пестив голову Чарлі, і пес, начебто погоджуючись із ним, поважно вторив йому коротким уривчастим гавкотом.

– Він засуджує мене за мою міцну прихильність до собаки, – зі смутком скаржиться Ґійом. – Як людина тактовна, уголос не висловлює свого обурення, однак вважає, що я поводжуся неналежно. У моєму віці… – Ґійом, поки не вийшов на пенсію, обіймав посаду директора місцевої школи, де тепер працювало всього двоє вчителів, оскільки чисельність учнів неухильно скорочувалася; проте багато жителів старшого віку дотепер називали його maitre d’ècole.[6] Дивлячись, як він ласкаво чеше Чарлі за вухами, я відчувала, що його гризе сум, зачаєна скорбота. Я помітила це ще під час карнавальної ходи, начебто він у чомусь звинувачував себе.

– Людина у будь-якому віці має право вибирати друзів за власним розсудом, – палко перебиваю його