Шоколад - Джоан Харріс

І все-таки… Хіба вітри не ослабнули, не стали віяти рідше, з тих пір як я поїхала з Нью-Йорку? Хіба не відчуваю я щемливу тугу, щось ніби жаль, щоразу, коли ми знову зриваємося з місця? Мабуть, відчуваю. Двадцять п’ять років блукань, і ось той механізм, що живе в моїх грудях, почав зношуватися, я втрачаю колишній ентузіазм, так само, як мати розгубила свій в останні роки життя. Іноді я ловлю себе на тому, що дивлюся на сонце й намагаюся уявити, як би я спостерігала його схід над одним і тим самим обрієм протягом п’яти – або десяти, двадцяти – років. При цій думці я відчуваю дивне запаморочення, мене охоплюють страх і туга. А Анук, моя маленька бродяжка? Тепер, коли я сама мати, наше життя, повне ризикованих пригод, бачиться мені трохи в іншому світлі. Я згадую себе в дитинстві – смагляву дівчинку з довгим розпатланим волоссям, в обносках, придбаних у крамницях для бідних, із суворим досвідом, що осягає такі науки, як математика й географія, – скільки хліба дадуть на два франки? Як далеко можна заїхати потягом, заплативши за квиток п’ятдесят марок? – і розумію, що не хочу для неї такої долі. Може, тому останні п’ять років ми не залишаємо Франції. Уперше в житті в мене з’явився рахунок у банку. З’явилася власна справа.

Моя мати не була б мною задоволена. Але, напевно, і позаздрила б. Відмовся від себе, якщо можеш, сказала б вона мені. Забудь, хто ти є насправді. Не згадуй, поки вистачить сил. Але одного разу, моя дівчинко, одного разу ти все-таки не витримаєш. Повір мені.

Сьогодні я відчинила шоколадню у звичайний час. Але тільки до обіду – другу половину дня я проведу з Анук, – вранці у церкві служба, на площі будуть люди. Знову встановилася властива для лютого брудна сумовита погода: мрячить холодний дрібний дощ, він вже пофарбував бруківки й небо в колір старого олов’яного посуду. Анук за прилавком читає книжку з дитячими віршиками, стежачи за дверима замість мене, поки я готую на кухні партію мендіанів – «злиднів», які називаються так тому, що колись давно ними торгували на вулицях бідняки й цигани. Це мої улюблені ласощі – кружечки із чорного, молочного або білого шоколаду, прикрашені зверху тертою лимонною цедрою, мигдалем і пухкими ягодами родзинок сорту «малага». Анук любить мендіани з білою основою, а я віддаю перевагу чорним, із шоколадної глазурі, звареної з кращого порошку какао, у складі його цілих сімдесят відсотків… Із присмаком приємної гіркоти невідомих жарких тропіків. Моя мати й про це висловилася б презирливо. І все-таки я і далі вершу свої чари.

За ті два дні, що минули з п’ятниці, я придбала й поставила біля прилавка високі табурети, і тепер інтер’єр «Мигдалю» трохи нагадує атмосферу дешевих кав’ярень, до яких ми частенько навідувалися в Нью-Йорку. Червоні шкіряні сидіння, хромовані ніжки, яскраві світло-жовті стіни, з кутка весело підморгує старе жовтогаряче крісло Пуату. Ліворуч – меню. Анук сама написала й розфарбувала його в жовтогарячі й червоні кольори:

ГАРЯЧИЙ ШОКОЛАД – 5 франків.

ШОКОЛАДНИЙ ПИРІГ – 10 франків (шматок).

Пиріг я спекла ввечері, гарячий шоколад у казанку чекає на першого відвідувача на поличці в печі. Таке ж саме меню я повісила у вітрині, – щоб його можна було бачити з вулиці. Я чекаю.

Служба в церкві почалася й скінчилася. Я дивлюся на парафіян, що сумно плентаються під холодною мрячкою. Двері до шоколадні відчинені, на вулицю струменіє теплий запах ароматної випічки. Окремі перехожі кидають тужливі погляди у бік моєї крамнички, але одразу нишком озираються на церкву, знизують плечима, кривлять губи – чи то ухвалюючи непросте для себе рішення, чи то просто роздратовано, і поспішають повз, сутулячи на вітрі понурі опущені плечі, начебто вхід до шоколадні їм перепиняє янгол із вогненним мечем.

Час, кажу я собі. На все потрібний час.

І все-таки нетерпіння, майже гнів роздирає мене. Що трапилося з цими людьми? Чому вони не заходять? Годинник бив десяту, одинадцяту. Я бачу, як люди зникають у дверях пекарні на протилежному боці площі й за кілька хвилин знову з’являються на вулиці з батонами хліба під пахвами. Дощ припинився, але небо, як і раніше, сіре. Пів на дванадцяту. Останні кілька людей, що затрималися на площі, розходяться по домівках готувати недільний обід. Хлопчик із собачкою огинає ріг церкви, старанно ухиляючись від крапель води, що стікає з жолобів. Він проходить повз крамничку, ледве удостоївши поглядом вітрину.

Хай їм грець. А я вже повірила, що починаю приживатися тут. Чому вони не заходять? Осліпли, чи що? Або, може, носи в них заклало? Як ще їх запросити?

Анук, яка завжди тонко почуває мій настрій, обіймає мене.

– Не плач, maman.

Я не плачу. Я ніколи не плачу. Її волосся лоскоче моє обличчя, і в мене зненацька темніє в очах від страху, що одного разу я раптом можу втратити її.

– Ти не винна. Ми ж старалися. Усе зробили як слід.

Цілком слушно. Ми все взяли до уваги. Навіть червоні стрічки на дверях й саше з ароматами кедра й лаванди, які відвертають зло. Я цілую її в чоло. На моєму обличчі волога. Щось – мабуть, гіркувато-солодкі випари шоколаду – палить мені очі.

– Усе чудово, cherie..[12] Нехай живуть як знають, нас це не обходить. Давай краще поласуємо.

Ми налили собі по чашці шоколаду й за прикладом завсідників нью-йоркських барів залізли на табурети біля прилавка. Анук п’є шоколад зі збитими вершками й шоколадною стружкою, я – гарячий, чорний, міцніший, ніж навіть еспресо. З наших чашок піднімається ароматний димок, ми з насолодою приплющуємо очі й бачимо, як вони заходять – по двоє, по троє, по десять людей одразу. Посміхаючись, вони розсідаються поруч із нами, вираз суворої безпристрасності стирається з їхніх облич, вони світяться гостинністю й радістю. Я стрепенулася, розплющила очі. Анук стоїть біля дверей. На мить мені здалося, начебто я бачу Пантуфля в неї на плечі, він ворушить вусами. Світло в неї за спиною немов пом’якшало, потеплішало. Сяє спокусливо, манить.

Я зіскочила з табурета.

– Не треба, прошу тебе.

Вона загадково дивиться на мене.

– Я лише намагаюся допомогти…

– Прошу тебе.

З непохитною впертістю вона витримала мій погляд. Ми обидві у владі чарів, що огортають