Шоколад - Джоан Харріс

– Не можна. Так не годиться, – намагаюся пояснити я їй. Ми порушуємо місцеві традиції. Ставимо себе поза суспільством. Нам не варто виділятися, якщо хочемо залишитися тут. Пантуфль – розпливчастий вусатий силует на тлі золотавих тіней – з німим благанням волає до мене. Я замружуюся, щоб сховатися від нього, а коли знову розплющую очі, його вже немає.

– Нічого страшного не відбувається, – твердо кажу я Анук. – У нас усе буде добре. Почекаємо ще трохи. Час у нас є.

І нарешті, о пів на першу, наше терпіння винагороджується першим відвідувачем. Анук перша помітила його – maman! – але я вже на ногах. Це Рейно. Одна долоня затуляє голову від крапель, що падають із навісу, друга нерішуче береться за дверну ручку. Його бліде обличчя дихає спокоєм, однак в очах щось мерехтить – таємне задоволення. Я здогадуюся, що він прийшов не за солодощами. Дзенькнув дзвіночок. Він переступив поріг, але до прилавка не йде. Залишився стояти у дверях. Під поривами вітру поли його сутани влетіли до крамнички, немов крила чорного птаха.

– Месьє? – Він з підозрою дивиться на червоні стрічки. – Чим можу служити? Повірте, я знаю, що вам потрібно, – добродушно-жартівливим тоном я за звичкою кидаю стандартні фрази, з яких звичайно починаю розмову з покупцями, але цього разу я брешу. Мені невідомі смаки цієї людини. Він для мене – загадка, темний людиноподібний пролом у повітрі. Я не знаходжу з ним спільної мови, моя посмішка розбивається об нього, як хвиля об камінь. Він зміряв мене презирливим поглядом.

– Сумніваюся, – каже він тихо, вкрадливо, як і личить священикові, але в його голосі я чую ворожість. Мені одразу згадалися слова Арманди Вуазен: «Я чула, наш m’sieur le curé уже ополчився проти тебе». Цікаво, чому? Інстинктивна недовіра до безбожників? Або, може, щось іще? Потай під прилавком я склала вилами пальці, захищаючись від нього.

– Узагалі-то я не очікував, що ви будете працювати сьогодні. – Тепер, коли він думає, що розгадав нас, упевненіший в собі. Його витягнуті в посмішці щільно стулені губи з молочною білістю по краях, тонкі, як бритва, нагадують мені устрицю.

– Ви маєте на увазі – у неділю? – уточнюю я, зображуючи безневинну простодушність. – Я сподівалася перехопити ваших парафіян, коли вони юрбою повалять із церкви.

Він не відреагував на мою маленьку дошкульність.

– У першу неділю Великого посту? – Він здивований, але за його подивом криється презирство. – Я б на це не розраховував. Мешканці Ланскне – прості люди, мадам Роше. Благочестиві, – м’яко, ввічливо наголошує він.

– Я – мадемуазель Роше, – малесенька перемога, але цього досить, щоб збити з нього пиху. Його погляд метнувся до Анук. Вона все ще сидить за прилавком з високим келихом шоколаду в одній руці, рот у шоколадній піні. Начебто вжалена кропивою, я раптом знову відчула сліпий жах, запанікувала від страху, що можу втратити її. Але хто посміє відібрати в мене дочку? У душі наростав гнів, але я відмахнулася від страхітливої думки. Може, цей? Нехай тільки спробує.

– Зрозуміло. – Він незворушний. – Вибачте, мадемуазель Роше.

Я мило посміхнулася, здогадуючись, що ще нижче впала в його очах, але з протиріччя далі пестувала його обурення. Щоб приховати страх, говорю на тон вище, з вульгарними нотками в голосі.

– Ви навіть не уявляєте, яка я щаслива, що зустріла в цьому сільському краї розуміючу людину, – посміхнулася я йому сліпучою чарівливою посмішкою. – Бачите, у великому місті, де ми жили, до нас нікому не було діла. Але тут… – Вигляд у мене пригноблений, але анітрохи не винуватий. – Таке чудесне містечко, і люди такі милі, такі самобутні… Але ж це не Париж, правда?

Рейно погоджується – з ледь вловимим глузуванням у голосі.

– На мій погляд, абсолютно слушна думка, усі так думають про відносно маленькі містечка, – промовляю далі я. – Тут кожному є до тебе діло. Думаю, це від нестачі розваг, – з люб’язною посмішкою пояснюю я. – Усього лише три крамнички й церква. Я хочу сказати… – Тут я засміялася. – Утім, що я вам розповідаю? Ви краще за мене все знаєте.

Рейно кивнув із серйозним виглядом.

– У такому разі поясніть мені, будь ласка, мадемуазель…

– О, називайте мене просто Віана, – вставляю я.

– …чому ви вирішили перебратися до Ланскне? – Його єлейний тон пронизаний ворожістю, тонкі губи ще більше нагадують зачинену устрицю. – Як ви слушно зазначили, це не Париж. – Він поглядом дає мені зрозуміти, що Ланскне у будь-якому сенсі, безумовно, кращий за столицю. – Чи не здається вам, що така стильна, – витонченою рукою він із удаваною байдужістю махнув перед собою, маючи на увазі інтер’єр шоколадні, – спеціалізована крамничка користувалася би більшим успіхом – й була би більш доречною – у великому місті? Певен, у Тулузі й навіть в Ажені… – Тепер я розумію, чому ніхто з жителів не наважився зайти до нас сьогодні. Слово «доречно» обдає крижаним холодом, як прокльон пророка.

Я знову під прилавком викинула пальці вилами в його бік – з люттю. Рейно, начебто вжалений, ляснув себе по шиї.

– По-вашому, задоволення – це привілей великих міст? – розлютилася я. – Кожному необхідно іноді розслабитися, потішити себе розкішшю.

Рейно промовчав. Очевидно, не погодився зі мною. Я йому так прямо це й заявила.

– Сподіваюся, сьогодні вранці у церкві ви проповідували строго протилежні принципи? – Не дочекавшись від нього відповіді, я додала: – І все-таки я переконана: у цьому місті вистачить місця для нас обох. У нас в обох вільні підприємства, чи не так? – По його обличчю бачу: він зрозумів, що я кинула йому виклик. Якусь мить я дивлюся йому в очі – з нахабною, злісною посмішкою. Рейно відсахнувся, начебто я плюнула йому в пику.

Він вимовив тихо:

– Зрозуміло.

Подібний тип людей мені добре знайомий. Ми з мамою вдосталь надивилися на них за роки мандрів по Європі. Ті ж люб’язні посмішки, презирство, байдужість. Дрібна монета, що випала з пухкої руки жінки біля стін переповненого Реймського собору; молоді черниці, які з осудом дивилися на маленьку Віану з голими колінами, що кинулася підбирати її на курній підлозі. Чоловік у чорній одежі, який гнівно, гаряче переконує в чомусь мою матір; вона вискочила із церкви бліда як полотно, до болю стискаючи мою руку… Пізніше я довідалася, що вона намагалася йому сповідатися. Що надихнуло її на цей крок? Можливо, самотність; потреба висловитися, звіритися комусь, але не коханцеві. Людині, що закликає