Шоколад - Джоан Харріс

Навіть сварливий буркун Нарсіс пішов зі своїм знаряддям облагороджувати її садок, хоча в листопаді минулого року, коли я попросив його скопати газон на цвинтарі, він мені відповів категоричною відмовою. Сьогодні ранком приблизно о восьмій сорок до її крамнички під’їхав вантажний фургон. Повз проходив Дюплесі, він зазвичай у цей час вигулює свого собаку. Вона гукнула його, попросила допомогти з вивантаженням речей. Він сторопів від несподіванки, так і не торкнувшись свого капелюха. Я був майже певен, що він відмовить. Потім вона щось сказала – її слів я не розібрав – і дзвінко засміялася. Узагалі, вона багато сміється й постійно жестикулює, стільки комічних безглуздих рухів. Теж, думаю, риса, властива жителям великих міст. Ми тут звикли до більш стриманої манери спілкування, але, сподіваюся, вона не має на увазі нічого поганого. Голову вона по-циганськи обмотала фіолетовим шарфом, однак волосся з-під нього вибилося, усе перемазане білою фарбою. Але її, очевидно, це не бентежило. Пізніше Дюплесі не зміг пригадати, що вона йому сказала. Пробуркотів тільки, що йому це зовсім не складно, оскільки весь вантаж складався усього з декількох коробок, досить важких, хоча й маленьких, ящиків з кухонним начинням. Що в коробках, він не запитав, але мені особисто здається, що нереально налагодити пекарне виробництво з настільки вбогими запасами.

Не подумай, mon père, начебто я всі дні безперервно тільки й роблю, що спостерігаю за пекарнею. Просто вона розташована майже навпроти мого будинку – того самого, mon père, що колись належав тобі. Увесь минулий день і половину сьогоднішнього там стукали молотками, фарбували, білили і шкребли, так що навіть мене розібрала мимоволі цікавість. Мені шпетить подивитися на результат. І я не самотній у своєму бажанні. Я чув, як мадам Клермон базікала зі своїми приятельками біля крамниці Пуату, з поважним виглядом розповідаючи їм про роботу чоловіка. Вони говорили про «червоні віконниці», а потім помітили мене й одразу стишили голоси, перейшовши на шепіт. Начебто мені є діло до їхніх пересудів. А новенька, безумовно, дає всі причини для пліток, якщо не сказати більше. Жовтогаряча вітрина так і вабить око. Немов величезна цукерка, з якої хочеться здерти фантика, що ніби лишилася тут випадково після карнавалу. Є щось тривожне в цьому яскравому шматкові пластику, в тому, як він блищить на сонці. Я буду щасливий, коли ремонт завершиться й колишня пекарня знову стане пекарнею.

На мене багатозначно поглядає сестра. Вона вважає, що я стомлюю тебе. І як тільки ти їх терпиш? Їхні гучні голоси, командирські замашки? А тепер настав час відпочивати. Її солоденький грайливий тон дратує, ріже слух. Вона бажає добра, кажуть твої очі. Не гнівайся на них, вони знають, що роблять. А от я не добрий. Я прийшов сюди не тебе утішати – щоб утішитися самому. І все-таки мені хочеться вірити, що мої візити роблять тобі приємність, вносять свіжий струмінь у твоє життя, що перетворилося на мляве, безбарвне існування. По вечорах телевізор протягом однієї години, зміна положення п’ять разів на день, годівля через трубочку. Про тебе говорять, як про неживий предмет: «Думаєш, він нас чує? Розуміє щось?» Твоя думка нікому не цікава, тебе навіть не запитують… Ти живеш у повній ізоляції, але, як і раніше, почуваєш, думаєш… Ось воно, справжнє пекло, суцільний жах, без напускної барвистості середньовічних вистав. Цілковита ізоляція. А я звертаюся до тебе: навчи, як знайти контакт із людьми. Дай мені надію.

4

13 лютого. Четвер

Чоловіка із собачкою звати Ґійом. Учора він допоміг мені занести в будинок багаж, а сьогодні вранці став моїм першим відвідувачем. Прийшов разом зі своїм псом Чарлі. Привітався із соромливою чемністю, майже по-лицарськи.

– Мило у вас тут, – сказав він, окинувши залу поглядом. – Напевно, усю ніч працювали, не покладаючи рук.

Я засміялася.

– Просто чудесне перетворення, – додав Ґійом. – Не знаю чому, але я думав, ви збираєтеся відкрити в нас ще одну пекарню.

– Щоб збанкрутити бідолаху месьє Пуату? З його хворим попереком і нещасною дружиною-інвалідом, яка й так не може спати ночами? Не думаю, що він був би мені вдячний.

Ґійом нахилився, поправляючи на Чарлі нашийник, але я помітила веселий блиск у його очах.

– Виходить, ви вже познайомилися?

– Так. Я дала йому рецепт ячмінного відвару від безсоння.

– Якщо допоможе, він на все життя стане вам добрим другом.

– Допоможе, – запевнила я. Потім запхала руку під прилавок і витягла маленьку рожеву коробочку зі срібним бантиком у формі серця. – Візьміть. Це вам. Моєму першому гостеві.

– Ну що ви, мадам, я…

– Називайте мене просто Віана. І я не прийму відмови. – Я пхнула коробочку йому до рук. – Вам сподобається. Це ваші улюблені.

– Звідки ви знаєте? – запитав він з посмішкою, обережно ховаючи подарунок до кишені плаща.

– А от знаю, і все, – грайливо ухиляюсь від відповіді я. – Мені відомі вподобання кожного. Повірте, це те, що вам потрібно.

Вивіска була готова тільки опівдні. Жорж Клермон, без кінця вибачаючись за запізнення, власноруч прибив її. Червоні віконниці неймовірно гарні на тлі свіжої побілки, і Нарсіс, незлобиво нарікаючи на пізній заморозок, розсадив у моїх горщиках кілька квіток герані, які приніс зі своєї теплиці. Я вручила обом чоловікам по коробочці до дня святого Валентина, і вони, здивовані, але щасливі, вийшли з моєї крамнички. Опісля майже ніхто не заходив, тільки пара діточок, яких я поспішила випровадити. По суті, це доля будь-якого нового закладу, що відчиняється в маленькому містечку. Місцеві жителі поводять себе в суворій відповідності до тих умовностей, що прийняті за подібних обставин. Вони стримані, демонструють байдужість, хоча в душі палають від цікавості. Зазирнула жінка похилого віку в чорній сукні – традиційній уніформі місцевих удів. Чоловік із червоно-коричневим обличчям купив три однакові коробочки, навіть не поцікавившись, що в них лежить. Потім протягом кількох годин – нікого. Як я й очікувала. Потрібен час, щоб звикнути до чогось нового. Окремі перехожі кидали пильні погляди на вітрину моєї крамниці, але переступити поріг не наважився ніхто. Правда, я почувала, що за напускною байдужістю криються сум’яття, шепіт пересудів, колихання штор, підготовка до рішучого кроку. Нарешті вони прийшли. Одразу цілою компанією. Сім-вісім жінок, серед них Кароліна Клермон – дружина Жоржа Клермона, який змайстрував вивіску для моєї крамниці. Дев’ята пленталася у хвості групи й залишилася на вулиці. Я впізнала в ній жінку в картатому плащі. Вона стояла біля вітрини, майже торкаючись обличчям скла.

Відвідувачки жадібно розглядають усе, хихотять, мнуться, захоплено охають, немов шкодливі школярки.

– І