Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
Той підніс велике, гранчасте, як щит, обличчя, очі ясні й мудрі, глипнув на хлопця прижмурком і позіхнув, щоб не засміятися вголос.
– І чудак же наш сокіл, дивіть! – скрикнув навмання.
А птах справді поводився дивно: він наставився немов до удару, кожна пишка відстала в ярім забутті, кожна пір’їнка дрижала гей клоччя на веретені. Якою силою нежданою пружилися оці бойові груди! М’язи були напричуд, кігті мов із халцедону. Крила закарлючилися ніби топори, смугасті летівки розсунули прути з заліза. Язик черкотів щось із шипотом, чичитав, черкотів…
А княжичеві сап’янці прикипіли на хвилину до землі й підірвалися зараз же від враження. Щось шугнуло проміж дерева пологим цятковинням, заруділо долі – і щезло як дим.
Княжич здвигнув плечима, подумав – і заспокоївся.
У цю ж мить сокіл, готовий до лету, стрибнув із дзвоном срібних оков, почеплених довкола пірнатої ноги. Він розносив у шкамаття рукавицю чури, свого носія, очманілий, кривавоокий… їздці пустили його з прокльоном, самі ж почвалали навколо, в городище. Мали досита ловів!
З завивним фуркотом крил птах ударив у сад і злетів на плече хлопця, як це чинив не раз. А княжич підняв зачаровано руки й гладив хижака по срібних прикрасах край насуненої на його очі запони… Чув іще під долонею, як він дується проміж лють, ніби божок ловецьких насолод, а тоді…
Тоді під громовий блиск зрозуміння він зірвав накриття з пташиної голови, доглянув іще жахливу гнучкість чогось молодого, цяткатого, пишного й проковтнув думку: пард! Десь там крикнула каня, що п’є воду тільки з неба, день закурився, збуранів… З отрутним позіханням, мов із нудьги без меж, щось звалилося підросткові на груди, аж повернув рам’я лицем до зорі, під ранній вітер із поля.
Він зачув іще, мов дуже здалека, шум соколиних крил над шапкою-шоломом, і світ став крутитися нагло по лінії дикого двобою.
Це пард перевалювався з боку на бік у княжичевих обіймах.
Отож почерклися, як у грізному сні, отож зчіпили м’язи гей у різьбі з граніту!
Таке сниться хіба фризам і метопам, де борються з ловцем кам’яні створи, голова в короні, жилавий хвіст закінчений трикутним листочком. І мріють про таке старі церковні одвірки, хлопські прадавні ярма, писанки, по горах барвінкових…
А юнак знав, чого і як хотів, нехай що неозброєний його п’ястук, засунений у рукав, потрапляв замість у горло, в ікла, простерті назустріч гей білі ножі. Він вріс у землю залізними п’ятами, добував наяву незнані сили. Піт злітав великими каплями поздовж побілілого обличчя й уст із русим налетом, тоді як у квітті співуче, трохи дрімливо сверготів кос, – голос втинаний, чистий…
У якійсь порі борець доглянув краєм зору гребінь на хребті парда, так, гребінь, як на ініціалах книг із Атосе, де зображено райську ріку. Це шерсть з’їжилась у ярому гніві високою стрижкою, на зразок забутих форм, що для них крім блудної луни немає місця на світі.
Була хвилина, коли хлопець дужався вже тільки за віддих, і вона була найстрашніша. Чув тоді в памороці дивний стукіт під гомін свого на смерть розгойданого серця. Щось діялося в його обороні, але що – не знав. А сокіл бив дзьобом гей на залізному току, вибирав очі в парда зажива, кружляв над багром челюсті, роздертої широко.
І тоді шия звірюки блиснула нарешті жовтим опругом на плечі хлопця, то він з одчайдушним свистом губ зашиб її, згріб обіруч, і так стояли обидва, приклонені набік, як перед упадком.
Тривало довго, поки кадовб парда витягнувся, пащека упала, очі вкрила муть…
А витязь послонився, мов від похмілля, під стрічне дерево й опер на ньому плече, що здригалося глибоким ритмом під світлим одягом, святковим…
Над молодим чолом схилилася слава, та сама, що її дзвонять на арфах під високими вежами і свищуть у сопілки край потоків.
Він чув, що заслужив у цю мить на те, щоб почути іржання, покотисте, як спів, і побачити перед собою бахмата із сліпучим відблиском шовкової шкури, з рубіновим світлом на краях листових ушок, – гиппогрифа, що знає дорогу в світ геросів та безсмертних жінок.
Гра була скінчена. Засвідчував це мертвий пардів лоб із миловидною площиною поміж уха, далеко простерті лапи, як точені в бурштині, зуби, що шклилися до сонця ніби півкруг опалу…
І сокіл, що на яблуневій вітці чистив дзьобом обкривавлені пера та, захоплений собою, кричав.
– Який красень! – задихано признав переможець. Він торкнув парда ногою, тоді ж звів брови в одну.
– Леле!.. Світ, всіми красками писаний, що в косицях, що в росах… Весна, а він… Не топтатиме уже по розіграх запашної мурави, ні не кричатиме по горах, коли скелі сиплять каміння серед гульби рисів та змій. І не ждатиме вже його, молодого, винозора лісова Ейкунда… ніколи…
Та за цим словом він глянув, чи хто не чує, очуняв доразу:
– Для діл я чи для голосіння? – засміявся високо й щасливо. – Хіба за плачі купив мій батько дорогу по суду до нового собору, іконопис, як небо, мармур, книги, емаль і філігрань? Он як сіяє вона, нагірня церков, золота спряжка на шатах Волині! А я чи не дав жмені солідів за меч із дамаської криці, якого в додатку сьогодні не було при мені?
Сказав це і йшов бистро, як завжди, в ранок, у сонце. А між деревами біг Гельг, станув, помовчав із глибин, тоді ж проніс обважнілим, аж хриплим голосом:
– На Хорса й Одина! Їздитиму на твоїх кораблях!
