Згадай мене - Уляна Пас

Моє повернення до реальності дуже болюче. Болить практично все тіло. Навіть очі розплющити вдається не з першого разу. Та коли у мене це таки виходить, бачу білу стелю і чую противний писк якогось апарату.

- Доню… - голос мами зовсім близько. Коли бачу її стурбоване обличчя, сльози не змушують себе чекати. - Не плач! З тобою все добре. Я швидко поставлю тебе на ноги. 

Вона обіймає мене міцно, а потім це робить і тато. Він у мене багато працює, тому ми не часто бачимося, але зараз він тут - і це приємно. 

- Налякала ти нас! - бурчить Діна, котра навіть телефон свій відклала, щоб мене обійняти. 

- Що сталося? - язик заледве ворушиться, але я маю знати правду. - Я пам'ятаю мить, коли машина врізалася у кафе… 

- Це дійсно так, - відповідає мама, погладжуючи моє волосся. - Водієві стало погано за кермом… і він в'їхав просто в кафе. На щастя, з тобою все добре. Подряпини та синці швидко заживають. Все завдяки Ромі. Він врятував тебе. 

Точно, Рома! Перед очима одразу з'являється кадр, як він лежав там, весь у крові. Йому точно дісталося більше, ніж мені! 

- Як він? - питаю у мами й помічаю, як вона ховає від мене погляд. - Мамо, скажи правду! 

- У нього травма голови. Поки що без свідомості, - говорить стримано, а у мене всередині все перевертається. - Точніше можна буде сказати, коли він прокинеться. 

Схлипую і намагаюсь опанувати себе, але нічого не виходить. Я добре пам'ятаю ті останні кілька секунд, що змінили все. Захар та інші просто втекли, і тільки Рома залишився, щоб врятувати мене. За це і поплатився. 

Мама просить медсестру вколоти мені заспокійливе, тому вже зовсім скоро я знову засинаю. Напевно, так навіть краще, адже коли сплю, не відчуваю того сильного болю, що роз'їдає зсередини. 

Наступне моє пробудження відбувається тільки наступного дня. За вікном все так же яскраво світить сонце, але мене воно більше не радує. Коли бачу бліде та стривожене обличчя Ані, котра прийшла мене провідати, стає тільки гірше.

- Я так і не наважилася запросити його на побачення, - зітхає, говорячи про Рому. - Він просто герой! Залишився з тобою до кінця. Там, до речі, Захар у коридорі чекає. Провідати тебе хоче. Ти… як? 

- Я не проти, - знизую плечима. Насправді я не ображаюся на Захара. Він вчинив так, як вважав за потрібне. Не всі люди готові жертвувати собою заради інших. Захар не зміг. І це його право.

Аня впускає його в палату, і мій погляд концентрується на просто-таки велетенському букету білих троянд. Аня забирає їх і тікає на пошуки вази, а ми залишаємося удвох. 

- Пробач, крихітко. Я просто розгубився, - він цілує мене в лоба, а я нічого не відчуваю. Лише розглядаю його гарне обличчя без жодної подряпини, а перед очима постає образ Роми, залитого кров'ю. - Як ти?

- Мама каже, що через день-два буду вдома, - відповідаю. - Більше ніхто не постраждав?

- Та ні. Всім вдалося відійти від місця удару, - відповідає. Захар не говорить про Рому, і, можливо, це на краще. Принаймні тепер у нього немає причин злитися, що мій друг постійно поряд. 

- Це добре, - відповідаю стримано. 

- Я провідаю тебе ще. Ти не проти? - Захар заправляє мені за вухо пасмо волосся і нахиляється, щоб поцілувати в губи, але саме в цей час повертається Аня з квітами.

Хлопець невдоволено видихає і підводиться на ноги. Прощається і йде, тихо причинивши за собою двері. 

- У вас все добре? - питає Аня, ставлячи вазу з квітами на стіл. 

- Не знаю… - відповідаю чесно. Складається враження, що ця аварія змусила мене розплющити очі на речі, яких я раніше не помічала. 

Аня йде, залишивши мене одну. Лежати без діла не хочу, тому обережно підводжуся на ноги та прямую до дверей. Хочеться вірити, що Рома зараз десь поруч і я зможу його побачити. Тільки от не встигаю переступити поріг кімнати, як мене зупиняє мама. 

- Так, ти куди зібралася? - зводить брови до перенісся і бере мене за руку, щоб повернути в палату. 

- Я хочу побачити Рому. Будь ласка, мамо! - мало не плачу і сподіваюся, що вона мені допоможе. 

- Добре, - видихає втомлено і допомагає мені вийти в коридор. - Тільки недовго. Поки що візити до хлопця заборонені. 

Погоджуюся без слів. Зараз для мене найголовніше побачити Рому і переконатися, що він живий. 

Його палата знаходиться через кілька дверей. Мама пропускає мене вперед і залишає нас удвох на кілька хвилин. Я ж повільно переставляю ноги й намагаюся не плакати, але сльози однаково течуть по щоках. 

Рома лежить в цілій купі різних проводів, а на голові біла пов'язка. Кілька подряпин на щоках та лобі й синець під оком. Складається враження, наче друг просто заснув і зовсім скоро прокинеться. Але коли буде це "скоро" - нікому не відомо. 

- Пробач… - сідаю у крісло поряд з ним і беру його руку у свою. Вона не така гаряча, як раніше, і це ще один фактор, через який моє серце болить і кровоточить. - Я не хотіла, щоб ти постраждав. Треба було тікати з іншими. Залишити мене… Прокинься, Ромо! Я не можу без тебе…

Сльози водоспадом течуть з очей, але друг не прокидається. Він продовжує спати й навіть не уявляє, як сильно зараз за нього хвилюється одна людина.