Про життя - Оксана Каліна

Юлька довго не хотіла виходити заміж. А як не вгадає? Всі мужики майстри казки розповідати. Правда, вона й сама була ще тією «казкаркою»…

А коли таки вийшла заміж, все склалося, як вона й планувала: непитущий чоловік, нормальна, спокійна атмосфера в сім'ї, доглянуті діти. І любов не зла… А може й не любов… Головне, руки ні в кого не тремтіли: ні в самої Юльки, ні, тим більше, в дітей.

Так було до тих пір, доки Юлька не закохалась. До того самого ненависного їй тремтіння в руках. Ігор був не дурень випити. А випивши, міг начудити такого, що доводилось місяцями вигрібати. Дівчатами теж не гребував і вони липли до нього, мов смола. Все те, чого Юлька уникала в чоловіках, поєдналось в Ігорю, мов спеціально. І що найстрашніше, вона готова була за ним іти світ за очі, якби тільки покликав. Мабуть, погано засвоїла життєві уроки.

Нерозумна жінка тримає чоловіка за горло, розумна — за руку. Мудра не тримає взагалі. Китайська народна мудрість

— Кави тобі? — прошипіла Тетяна чоловікові і наче, заправський бармен з американських фільмів, відштовхнула філіжанку з напоєм від себе. Та, мов на роликах, прокотилась по гладкій, полірованій поверхні столу і зупинилась акуратно на краєчку, зависнувши над ним, ніби над прірвою. Андрій зачаровано дивився на чашку. Мов в уповільненій кінозйомці, він бачив, як посудина зі щойно, в окіп завареною кавою, перехиляється і гарячий напій ллється прямо йому на коліна. Андрій навіть не зойкнув, коли окріп обпік йому шкіру. Кавова гуща неохайними патьоками розплилась по світлим джинсам, пропікаючи, навіть через грубу тканину, і без того палаючу шкіру.

Андрій мовчав. Тетяна, перелякана, застигла. Вона не хотіла зробити чоловіку боляче, а може, навпаки, підсвідомого саме цього й бажала, тому так і вийшло. Тетяна чекала, що Андрій зараз зірветься, почне кричати, грюкати кулаком по столу. Але він мовчав, каламутними, після добрячого перепою очима, дивлячись на дружину.

«Чого він мовчить? — гарячково думала Тетяна, спостерігаючи за чоловіком, — що в нього на думці?».

Сама б вона уже давно підняла ґвалт аж до неба, якби на неї хто перекинув, навіть ненароком, чашку з окропом.

«Винуватий, того й мовчить, — нарешті зрозуміла вона, — пробачення так випрошує. Ну зачекай, я тобі все пригадаю! Всіх шльондр і пиятики! Хай і тобі буде так же боляче, як і мені».

— Може ще кави? — робленим, байдужим голосом спитала вона, хоча руки тремтіли. З Андрієм ніколи не вгадаєш, до якої межі може дійти його терпіння. Він міг днями й ночами вислуховувати її і материні скандали, прокльони, не проронивши ні слова, або переводячи все в жарт, а міг через секунду зірватися і гайнути на машині хто зна куди й наскільки, як власне, сталося й цього разу.

— Давай, — спокійно відповів Андрій, і Тетяна зрозуміла — терпітиме.

Вона демонстративно повільно підійшла до плити, запалила вогонь. Ще повільніше набрала у ковшик води, всипала кавового порошку.

Андрій все так же мовчки спостерігав за дружиною, хоча обпечена шкіра горіла вогнем. Потрібно було б обробити рану, бо завтра взагалі нічого не зможе на себе вдягти, але він не зрушив з місця. Он і благовірній нема до нього ніякого діла, а йому й поготів. Остогидло таке життя до зубовного скреготу. Хоча ні, Тетяні якраз є до нього діло. Андрій знав, що дружина до нього не байдужа навіть після десяти років, чого правди таїти, не дуже вдалого шлюбу. Але в кожної людини своє поняття любові. Для Тетяни любов означала, щоб чоловік був поряд і виконував команду «до ноги» в ту ж мить і з будь якого приводу. Взагалі, щоб був на короткому повідку. Так зрозуміліше і надійніше. А от у Андрія, як у нормального мужчини, з цього приводу була зовсім інша точка зору. Він взагалі по своєму характеру і натурі був вільнолюбним. Не в сенсі, творити, що заманеться і шляться по чужим жінкам і компаніям (хоча вони були — і жінки, і компанії, вік би не бачив ні того, ні іншого, якби вдома все благо), а в сенсі залишатися самим собою і приймати свої, власні рішення. Він ніяк не міг донести дружині (чи то вона не бажала розуміти), що йому, як повітря, потрібен був власний життєвий простір — для себе, для своїх думок, мрій, та врешті решт, для роботи. Кожна людина має на це право. Але Тетяна цього не розуміла, чи може вважала, що чоловік таким чином віддаляється від неї, і вламувалась в цей особистий простір досить часто і без всякої делікатності. Могла, наприклад, вивернути кишені його одягу, шукаючи невідомо що, залізти в телефон чи комп'ютер. Так було і на початку їх сімейного життя, коли ні в кишенях, ні в телефоні, ні в комп'ютері, ще ніяких таємниць і в помині не існувало. Та в будь якому випадку, для Андрія така поведінка була неприйнятною.

Йому дуже хотілося зберегти, хоч такий сякий, мир в сім'ї, заради дітей — дівчата підростали, обіцяли стати красунями, як мати, тож доведеться скоро брати «ружжо» і, образно кажучи, відстрілюватись від кавалерів. Хто це зробить краще, аніж батько, зможе захистити їх від всяких негараздів?

Але миру не виходило. Точніше, його можна було досягти хіба що відмовившись від власного «я». Але цього Андрій зробити не міг і не став би робити. Без «я» людина ніхто, оболонка пустопорожня, поваги до якої — нуль. Втратити повагу до самого себе? Оце вже ні!

Тетяна нарешті заварила каву. Смикнулася бувало, щоб відправити її чоловіку попереднім чином, але, наткнувшись на його важкий погляд, передумала. Підійшла до Андрія, з грюкотом поставила перед ним чашку. Декілька темно-коричневих крапель виплеснулись на стіл. Він почав мовчки сьорбати гарячий напій, не відчуваючи ні його температури, ні смаку.

— Ну, і де ти тинявся троє діб? — з натиском спитала Тетяна.

Андрій