Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Печінка, хлопчику, — сказав дідо, коли я розповів йому про керівника. — Довго цей чоловік не протягне.

І справді: він помер ще до кінця війни.

Я був майже певен, що коли ми сиділи разом і я переповідав йому зміст якоїсь малозрозумілої книжки, він взагалі мене не слухав. Він дивився крізь мене, так ніби я жив у світі, до якого він уже не належав. Та цей відповідальний, суворий чоловік справді дбав, щоб я читав.

Після уроків ми з дідом безцільно бродили містом, так ніби хотіли відсунути мить, коли знов опинимося в нашому порожньому помешканні. Він ніс мій ранець і завжди відпускав мене наперед, а сам розглядав вітрини крамниць. Ходив він повільно, так ніби більше не було куди поспішати, адже на нього вже не чекала земля. Ні худоба, ні покупці. Його міські кроки сповільнювалися в такт його туги за селом.

Пополудні він стояв перед школою і чекав, достоту як одне з тих дерев, що росли вздовж алеї. Як один з його коней, що роками чекали на нього на краю поля. Майже завжди він мав при собі пакуночок бозамбо — тих мушлеподібних облаток, политих шоколадом і з начинкою какао всередині, які можна було купити тільки в цукерні «Естеррайхер». Коли після уроків я виходив зі школи, він пригощав мене одним бозамбо. А решту, по одному, пропонував на кожній зупинці наших покручених лабіринтом шляхів, останнє печиво я зазвичай з'їдав уже перед нашим домом.

Ми прокладали солодкий слід крізь місто, він ніколи не бував однаковим і щоразу мінявся, залежно від того, чи десь відбувався базар, чи відкривали крамницю, чи треба було купити нову книжку. В цьому він убачав своє справжнє завдання, якого був свідомий навіть без вказівок батьків.

— Мусиш багато читати, Якобе, бо ти беззахисний. Будь-хто може зробити з тобою все, що заманеться, та коли багато знаєш, ти озброєний.

Він підносив палець.

— Хто досить знає, той може відірватися від землі. Хто ні — тому потрібен клапоть землі, яка його прогодує.

Задоволений свою короткою промовою, він клав собі до рота бозамбо. На відміну від класного керівника, його не цікавили назви моїх книжок. Обкладинок було достатньо, щоб він вірив у моє майбутнє.

Але згодом він став усе частіше запізнюватися або й взагалі не приходив до школи. Одного разу, досить довго прочекавши, я рушив додому сам. Перед цукернею з бозамбо я зупинився, щоб порозглядати торти і пляцки, що громадилися на вітрині, ніби замірилися сягнути небес. За стіною з цукру, вершків і шоколаду я побачив діда, що сидів у своєму найліпшому вбранні за єдиним столиком.

Цукерня вже мала закриватися, і жодного іншого відвідувача не було. Біля нього сиділа пані Естеррайхер, повненька привітна жінка. Думаючи, що на неї ніхто не дивиться, вона любила позирати в люстерко і поправляти волосся. Воно оточувало її голову хмаркою невизначеного кольору. Як і всі жінки в цій дільниці, вона ходила до перукарні Метцеля. Спільними для всіх крамниць дільниці були також хвацькі, прикрашені вигадливими завитками вивіски над входом. Усіх їх виготовляли в майстерні Бергера, тут-таки за рогом.

Дідо виглядав безжурно, я бачив, як він сміється. Здавалося, те, про що вони говорять, справляє їм неабияку втіху. Пані Естеррайхер, ще досі у фартусі, поправила принагідно волосся, а тоді поклала руку на стіл. Дідо нахилився вперед і накрив її руку своєю, їй це, здавалось, подобалося. Вона не прибрала руки, і так вони далі вели свою бесіду.

Я вражено відсахнувся. Хай дідо збереже свої таємниці для себе. Повернувшись увечері, він відкашлявся, і видно було по ньому, як йому ніяково.

— Я геть забув, котра година, — сказав він.

— Тобі не треба забирати мене зі школи, дідусю. Мені вже сімнадцять. Роби, що тобі захочеться, — відповів я, не підводячи очей від книжки.

За вечерею я помітив, що він почистив нігті. Зненацька він запитав:

— Якої ти думки про пані Естеррайхер?

І, не чекаючи моєї відповіді, доказав:

— Весела вдовичка.

Дідове знайомство з кондиторкою мало приємні наслідки. Якось, коли я проходив повз її цукерню, вона гукнула мене:

— Ти ж онук пана Обертина, чи не так?

Повернулася за ляду, набрала в серветку кілька бозамбо і подала мені.

— Ану, відкрий рот, — наказала вона, а коли я послухався, увіпхала мені смаколик до рота. Я заходився шукати в кишенях мідяки, але вона мене зупинила.

— Це задарма, мій любий. З грішми чи без — і так все це скоро піде псу під