Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Джоан, — сказав Равік, — чого ти прийшла?
— А чого ти питаєш?
— Справді, чого я питаю?
— Чого ти завжди питаєш? Я тут. Хіба цього не досить?
— Так, Джоан, твоя правда. Цього досить.
Вона підвела голову.
— Нарешті! Але спершу ти неодмінно зіпсуєш усю радість.
Радість! Вона зве це радістю! Гнані силою-силенною чорних пропелерів, охоплені навальним, як ураган, нездоланним бажанням віднайти втрачене… Хіба це радість? Вона он там, надворі, коротка мить радості,— роса під вікнами, десять хвилин тиші, поки день іще не випустив своїх пазурів. Але що це в біса знов за думки? Хіба правда не на її боці? Хіба вона не має слушності, як мають її роса, горобці, вітер і кров? Нащо він питає? Що хоче взнати? Вона тут, швидкий нічний метелик, павине око, бражник бузковий, що бездумно залетів до нього… А він лежить, рахує цятки та прожилки на його крильцях і пильно приглядається до ледь збляклих барв. Вона прийшла, а я, дурень, показую свою перевагу, бо прийшла вона, а не я, подумав Равік. Якби її не було тут, я б лежав, сушив би собі голову непотрібними думками і пробував би героїчно обдурити себе, в душі бажаючи тільки одного: щоб вона прийшла.
Равік відкинув ковдру, спустив ноги й надяг капці.
— Чого ти встав? — вражено спитала Джоан. — Ти хочеш мене вигнати?
— Ні. Хочу поцілувати. Давно треба було б. Я дурний, Джоан. Наговорив стільки нісенітниць. А як же гарно, що ти тут!
Її очі засяяли.
— Ти можеш мене поцілувати й не підводячись, — мовила вона.
За дахами будинків здіймалася ранкова заграва. Небо над нею було ще тільки ледь блакитняве. По ньому пливло кілька хмаринок, схожих на заснулих фламінго.
— Глянь, який день, Джоан! А пам’ятаєш, які були дощі?
— Пам’ятаю, коханий. Лило безперестанку. Сірі дні й Дощі.
— Ще коли я виїздив, ішли дощі. Вони тебе доводили до розпачу. А тепер…
— Так, — мовила вона. — А тепер…
Вона лежала, пригорнувшись до нього.
— Тепер є все, — сказав він. — Навіть. садок. Гвоздики на вікні в емігранта Візенгофа. І пташки на каштані в дзорі.
Він помітив, що Джоан плаче.
— Чому ти мене ні про що не питаєш, Равіку?
— Я й так тебе забагато питав. Ти ж сама жалілася.
— То зовсім не те.
— Мені тебе нема про що питати.
— Про те, що за цей час було.
— За цей час нічого не було.
Вона похитала головою.
— За кого ти мене маєш, Джоан? — мовив Равік. — Краще глянь у вікно. На ті рожеві, золоті й блакитні барви. Хіба вони питають, чи вчора був дощ? Чи в Китаї та в Іспанії іде війна? Чи про те. скільки тисяч людей померло й народилося цієї хвилини? Вони собі полум’яніють, сонце сходить, та й годі. А ти хочеш, щоб я про щось питав? Твої плечі мов бронза в цьому світлі, а я маю тебе про щось питати? Твої очі в цьому червоному відблиску, наче море в Греції, фіалкового й червоного кольору, а я маю питати про те, чого вже немає? Ти зі мною, а я, мов дурень, маю порпатись у зів’ялому листі минулого? За кого ти мене маєш, Джоан?
Вона перестала плакати.
— Давно вже я не чула таких слів, — мовила вона.
— То біля тебе були колоди, а не люди. Жінку треба або обожнювати, або залишати. Середини немає.
Вона спала, міцно пригорнувшись до нього, ніби хотіла навіки затримати його. Спала глибоким сном, він відчував, як рівно й спокійно вона дихала біля його грудей. Сам він не міг заснути. Готель уже прокидався. В кранах шуміла вода, хряскали двері, знизу крізь вікно долинав кашель емігранта Візенгофа, яким він завжди починав свій день. Равік лежав, обнявши Джоан за плечі, й відчував сонне тепло її шкіри, а коли повертав голову, то бачив її цілком заспокоєне, віддане обличчя, чисте й невинне, як у дитини. Обожнювати або залишати, подумав він. Гучні слова. В кого б стало на це сили? Та й хто б захотів залишити її?
XX
Равік прокинувся. Джоан біля нього не було. Він почув, що у ванній шумить вода, підвівся й відразу зігнав із себе сон. Останніми місяцями він знов навчився цього. Той, хто вміє миттю зганяти з себе сон, ще часом може втекти. Він глянув на годинник. Десята година ранку. Вечірня сукня і плащ Джоан лежали на підлозі серед кімнати, а парчеві черевички стояли біля вікна. Один був перевернений набік.
— Джоан! — гукнув Равік. — Чого ти там товчешся серед ночі?
Вона відчинила двері.
— Вибач, я не хотіла тебе збудити.
— Нічого, я знов можу заснути. Але чого ти вже встала?
Вона була в купальній шапочці. Її мокрі плечі полискували, мов ясна бронза. З рук скапувала вода. Вона скидалася на амазонку в тісному шоломі.
— Я перестала бути поночільницею, Равіку. Я вже не працюю в «Шехерезаді».
— Я знаю.
— Від кого?
— Від Морозова.
Вона насторожено глянула на нього.
— Он як, від Морозова, — мовила вона. — Від того старого базіки. Що він тобі ще розповів?
— Нічого. А хіба ще є що розповідати?
— Нема нічого такого, що б міг розповісти портьє нічного клубу. Вони пліткарі, як і гардеробниці. їх робить плітка-рями фах.
— Дай Морозову спокій. Фах робить портьє песимістами. І лікарів також. Вони живуть за рахунок темних боків життя, але не пліткують. Вони зобов’язані не розголошувати таємниць.
— Темні боки життя, — мовила Джоан. — Кому цікаво щось про них знати?
— Нікому. А проте багато хто мусить із ними стикатися. До речі, Морозов свого часу влаштував тебе в «Шехерезаду».
— То що, мені довіку дякувати йому за це зі сльозами на очах? Йому не довелось за мене соромитися. Я свої гроші відробляла, а то б вони мене не тримали. Крім того, він зробив це для тебе, а не для мене.
Равік сягнув рукою по сигарету.
— А що ти, власне, маєш проти Морозова?
— Нічого. Просто не люблю його. Він до кожного приглядається. Я б йому не довіряла. І тобі не раджу.
— Що?
— Не раджу тобі довіряти йому. Ти ж бо знаєш, що кожен портьє у Франції — поліційний винюхувач.
— А ще що? — спокійно спитав Равік.
— Ти, звичайно, мені не віриш. У «Шехерезаді» про це кожному відомо. Хтозна, чи…
— Джоан! — Равік відкинув ковдру й підвівся. — Не верзи дурниць! Що з тобою сталося?
— Нічого. Що зі мною могло статися? Я його не люблю, та й годі.