Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
Через дві години Равік зайшов у «Клош д’Ор». У залі було ще майже порожньо. Вздовж довгого бару сиділи, мов папуги на жердині, повії і перемовлялися. Там же стовбичило кілька продавців кокаїну, що чигали на туристів. Нагорі дві чи три пари їли цибуляну юшку, а на канапі в кутку навпроти Равіка дві лесбіянки пили вишнівку і стиха перешіптувались. Одна з них була в костюмі чоловічого крою, в краватці і з моноклем, а друга, руда й огрядна, у вечірній сукні з глибоким викотом і блискітками.
Яке безглуздя, подумав Равік. Чому я не зайшов у «Шехерезаду»? Чого я боюся? І від чого тікаю? Я знаю, що почуття моє стало сильніше. Ці три місяці не вбили його, а ще дужче зміцнили. Дарма прикидатися. Це чи не єдине, що в мене лишалося, коли я скрадався вуличками, коли ховавсь у потайних кімнатках, коли чужими темними ночами в мене крапля по краплі вливалася самота. Розлука розпалила моє почуття дужче, ніж його могла розпалити сама Джоан, а тепер…
Його роздуми урвав здавлений крик. Тим часом до зали зайшли ще дві жінки. Одна з них, у капелюшку з квітками, зсуненому на потилицю, схожа на дуже світлу негритянку, була добре підпила. Коли Равік, почувши крик, підвів очі, вона саме шпурнула столовий ніж і не поспішаючи рушила східцями вниз. Ніхто її не затримав. До зали східцями підіймався офіціант. Друга жінка загородила йому шлях.
— Нічого не сталося, — мовила вона. — Все гаразд.
Офіціант здвигнув плечима й вернувся назад. Равік побачив, що руда жінка в кутку підвелася. Тим часом та, що спиняла офіціанта, кинулася до бару. Руда жінка стояла нерухомо, притискаючи руку до повних грудей. Тоді обережно розсунула два пальці й глянула на груди. Сукня була розрізана на кілька сантиметрів, і в розрізі зяяла відкрита рана. Шкіри не видно було, тільки рана червоніла на тлі зеленого мінливого шовку вечірньої сукні. Руда жінка витріщилась на рану, ніби не могла повірити своїм очам.
Равік несамохіть підвівся. Потім знов сів. Раз уже були вислали, досить із нього. Він побачив, як жінка в костюмі силоміць посадила руду на канапу. Тієї миті з бару вернулася друга жінка з чаркою горілки в руках. Жінка в костюмі стала навколішки, однією рукою затулила рот рудій, а другою швидко відвела її руку від рани. Тоді друга жінка вилила їй на груди горілку з чарки. Примітивний спосіб дезинфекції, подумав Равік. Руда застогнала, запручалась, але друга тримала її міцно, мов у кліщах. Ще якісь дві жінки затулили столик від решти гостей. Все робилося дуже швидко і вправно. Навряд чи хтось із гостей побачив щось. Через хвилину, ніби їх хто вичарував, до зали зайшов цілий гурт лесбіянок і гомосексуалістів. Вони оточили столик у кутку, двоє підняли руду і, підтримуючи, повели до сходів, решта, сміючись і невимушено балакаючи, прикрили їх собою, і всі вийшли з зали, наче ніякого нападу й не було. Більшість гостей майже нічого не помітили.
— Спритно, правда? — сказав хтось за плечима в Равіка.
То був офіціант.
Равік кивнув головою.
— Чого це вони?
— Ревнощі. Ці перевертні страшенно запальні.
— А решта де взялися так швидко? Наче якась телепатія.
— Вони таке нюхом чують, пане, — відповів офіціант.
— Мабуть, котрась із жінок їм зателефонувала. Але збіглися вмент.
— Учули нюхом. Вони тримаються одне одного, як чорт сухої верби. І ніхто нікого не викаже. Аби тільки не втрутилась поліція — це єдине, чого вони хочуть. Усе залагоджують між собою. — Офіціант узяв зі столика в Равіка чарку. — Принести ще одну? Що ви пили?
— Кальвадос.
— Добре. Ще один кальвадос.
Він пішов до бару. Равік підвів голову й за кілька столиків від себе побачив Джоан. Мабуть, вона зайшла, коли він розмовляв з офіціантом. Біля неї сиділо двоє чоловіків. Тієї миті, як Равік побачив її, вона теж підвела очі. Її засмагле обличчя зблідло. Якусь мить вона сиділа нерухомо й не зводила з нього очей. Тоді рвучко відсунула столик, підвелася й рушила до нього. Поки вона йшла, обличчя її змінилося: якось дивно розпливлося, риси його стерлися, тільки застиглі очі стали прозорі, мов кристали. Таких ясних очей Равік ніколи ще в неї не бачив. У них світилася якась гнівна сила.
— Ти повернувся, — тихо, майже не дихаючи, мовила Джоан.
Вона стояла біля самого нього. На мить вона зробила такий порух, наче хотіла обняти його. Але не обняла. Навіть не подала руки.
— Ти повернувся, — ще раз мовила вона.
Равік промовчав.
— Коли ти повернувся? — так само тихо спитала вона.
— Два тижні тому.
— Два тижні… і я не… ти навіть не…
— Ніхто не знав, де ти. Ні в твоєму готелі… ні в «Шехерезаді».
— В «Шехерезаді»… Але ж я… — вона затнулася. — Чому ти жодного разу не написав мені?
— Не міг.
— Брешеш.
— Ну гаразд, не хотів. Я не знав, чи повернуся сюди.
— Знов ти брешеш. Не через це.
— Саме через це. Я міг вернутися, а міг і не вернутися. Невже ти не розумієш?
— Ні, зате розумію, що ти вже два тижні в Парижі й не зробив ані найменшого зусилля, щоб знайти мене…
— Джоан, — спокійно мовив Равік, — адже не в Парижі твої плечі так засмагли.
Повз них насторожено пройшов офіціант. Він кинув погляд на Джоан і Равіка. В нього перед очима стояла ще попередня сцена, і він, ніби мимохідь, забрав зі столика, вкритого картатою червоно-білою скатертиною, тарілку з двома ножами й двома виделками. Равік помітив, що той робить, і сказав:
— Усе гаразд, не турбуйтеся.
— Що все гаразд? — спитала Джоан.
— Нічого. Тут щось сталося, ще як тебе не було.
Вона пильно дивилася на нього.
— Ти тут чекаєш на якусь жінку?
— Господи, та ні ж! Тут якісь відвідувачі зчинили бійку. Когось поранили. Цього разу я не втручався.
— Не втручався? — Вона раптом усе збагнула. Вираз її обличчя враз змінився. — Що ти тут робиш? Вони знов ув’язнять тебе. Тепер я все знаю. Другого разу тобі дадуть півроку в’язниці. Ти повинен виїхати звідси! Я й гадки не мала, що ти в Парижі. Думала, що ти ніколи не вернешся.
Равік не озивався.
— Я думала, що ти ніколи не вернешся, — знов мовила Джоан.
Равік глянув на неї.
— Джоан…
— Ні! Це все неправда! Все неправда! Все!
— Джоан, — обережно сказав Равік. — Іди до свого столика.
В її очах раптом заблищали сльози.
— Іди до свого столика, — ще раз сказав Равік.
— Ти в усьому винен! — вихопилося в неї. —Ти! Тільки ти!
Вона рвучко