Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

Равік повернувся до готелю. Біля входу він зустрів Гольдберга, сивобородого старого чоловіка з важким золотим ланцюжком від годинника на жилеті.

— Гарний вечір, — сказав той.

— Гарний. — Равік згадав його дружину в номері Візенгофа. — Ви не хочете ще трохи прогулятися?

— Я вже нагулявся. Пройшовся до площі Згоди й назад.

До площі Згоди. Там було американське посольство. Білий будинок під зоряним прапором, тихий і спорожнілий, наче Ноїв ковчеіуде можна отримати візу. Недосяжна мрія. Тому Гольдберг стояв на тротуарі біля готелю «Крійон» і дивився на двері й темні вікна посольства так, наче перед ним була картина Рембрандта чи діамант «Кохінор».

— А може, ще трохи пройдемося? До Тріумфальної арки й назад, — сказав Равік, а сам подумав: «Якщо я врятую ту пару, то застану Джоан у себе в кімнаті або вона прийде пізніше».

Гольдберг похитав головою.

— Ні, я йду додому. Дружина вже напевне чекає на мене. Я й так гуляв більше як дві години.

Равік глянув на годинник. Пів на першу. Нікого не треба було рятувати. Рут давно вже в своєму номері. Він провів поглядом Гольдберга, що поволі підіймався сходами. Тоді підійшов до портьє.

— Мені ніхто не дзвонив?

— Ні.

В номері горіло світло. Равік згадав, що сам не погасив його. На столі білів аркуш паперу, наче раптом серед весни на нього сипнуло снігу. То була записка, яку він залишив для Джоан, виходячи з дому. Попереджав її, що повернеться за півгодини. Він порвав записку й пошукав чогось випити. В номері нічого не було. Равік знову спустився вниз. У портьє кальвадосу не було, лише коньяк і вино. Він узяв пляшку «енесі» та пляшку «вувре» і трохи погомонів з портьє. Той усе доводив, що найбільше шансів на перемогу в майбутніх перегонах дворічних верхових коней у Сен-Клу має кобила Лулу-друга. Пройшов, ледь накульгуючи, іспанець Альварес. Равік купив іще газету й повернувся в номер. Який може бути довгий вечір. Коли ти закоханий і не віриш у дива, тобі клямка, сказав йому 1933 року в Берліні адвокат Аренсен. А через три тижні він уже сидів у концтаборі — його виказала коханка. Равік відкоркував пляшку «вувре» і взяв зі столу томик Платона. Та через кілька хвилин відклав книжку й примостився біля вікна.

Він не зводив очей з телефону. Проклятущий чорний апарат. Зателефонувати Джоан він не міг, бо не знав її нового номера. Не знав навіть, де вона мешкає. Він її нічого не питав, а сама вона не казала. Мабуть, навмисне промовчала: потім завжди можна буде звернути на нього.

Він випив чарку легкого вина. Безглуздя, та й годі, подумав він. Я чекаю на жінку, яка щойно вранці була тут. Я не бачив тієї жінки три з половиною місяці й жодного разу не прагнув її так, як цього вечора, коли ми не бачилися тільки від ранку. Найкраще було б, якби вона зовсім не приходила. Я вже був звик, що її не буде. А тепер…

Він підвівся. Ні, річ не в тім, що він її прагнув. Його просто мучила непевність. Недовіра, що з кожною годиною дедалі глибше закрадалася в його серце.

Він підійшов до дверей. Він знав, що двері незамкнені, але хотів іще раз перевірити. Потім почав читати газету, проте бачив літери ніби крізь серпанок. Події в Польщі. Неминучі сутички. Претензії на Данцігський коридор. Союз Англії і Франції з Польщею. Війна, що неухильно насувалася. Равік опустив газету додолу й вимкнув світло. Лежачи в темряві, він і далі очікував. Не міг заснути. Він знов увімкнув світло. Йому впала в око непочата пляшка «енесі» на столі. Але він не відкорковував її, а встав і підійшов до вікна. Ніч була прохолодна, небо ясне й зоряне. На подвір’ях верещали коти. В будинку навпроти на балконі стояв чоловік у підштанках і чухався. Потім голосно позіхнув і вернувся до своєї кімнати, в якій горіло світло. Равік глянув на ліжко. Він знав, що не засне. Читати теж не було глузду. Він майже не пам’ятав того, що сьогодні прочитав. Найкраще кудись піти. Але куди? Ніде йому не буде легше. Та й іти не хотілося. Йому хотілося щось знати. От чорт… Він узяв пляшку коньяку, потримав у руці й поставив назад. Потім дістав із сумки дві снодійні таблетки. Такі самі, як він давав рудому Фінкельштейнові. Той тепер уже спить. Равік проковтнув таблетки. Навряд чи сам він засне. Равік проковтнув ще одну. Якщо Джоан прийде, він однаково прокинеться.

Джоан не прийшла. Ні тієї ночі, ні наступної.

XXI

Ежені просунула голову до палати, де лежав чоловік із вирізаним шлунком.

— Вас до телефону, пане Равіку.

— А хто просить?

— Не знаю. Я не питала. Телефоністка сказала мені надворі.

Равік не зразу впізнав голос Джоан. Він був приглушений і дуже далекий.

— Джоан, де ти? — спитав Равік.

Здавалося, що вона телефонувала не з Парижа. Він був майже певен, що вона назве якийсь курорт на Рів’єрі. Раніше Джоан ніколи не телефонувала йому в клініку.

— Я в себе вдома, — відповіла вона.

— У Парижі?

— Звичайно. А де ж іще?

— Ти хвора?

— Ні. Чого б це я була хвора?

— Бо ти дзвониш у клініку.

— Я вже дзвонила в готель. Але не застала тебе. Тому й подзвонила в клініку.

— Щось сталося?

— Ні. Що могло статися? Я хотіла спитати, як тобі живеться.

Тепер її голос був виразніший. Равік дістав сигарети й картонку з сірниками. Притиснувши її ліктем до столу, він відірвав сірника й запалив його.

— Це клініка, Джоан, — сказав він. — І тут завжди думаєш про нещасні випадки й хвороби.

— Я не хвора. Я в ліжку, але не хвора.

— Ну, то добре.

Равік водив картонкою з сірниками по застеленому білою цератою столі. Чекав, що буде далі. Джоан також чекала. Він чув її віддих. Вона хотіла, щоб почав Равік. Для неї так було легше.

— Джоан, — мовив Равік, — я не можу довго стояти біля телефону. Я почав перев’язувати хворого і мушу йти до нього.

Вона помовчала.

— Чому ти не озиваєшся? — нарешті спитала вона.

— Не озиваюся, бо не знаю ні номера твого телефону, ні твоєї адреси.

— Я ж тобі сказала і те, й те.

— Не сказала, Джоан.

— Чого ж ні, як сказала. — Тепер