Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Будь ласка, пачку сигарет, — сказав він офіціантові, що саме проходив повз столик. — «Капораль».
Він запалив сигарету й допив чарку. І знов відчув, що Джоан дивиться на нього. Чого вона сподівається? Що я з розпачу вп’юся у неї перед очима? Він підкликав офіціанта й розрахувався. Коли він підвівся з-за столика, Джоан почала жваву розмову з одним зі своїх кавалерів. Вона не дивилась, як Равік проходив повз їхній столик. Обличчя в неї було суворе, холодне, без ніякого виразу, хоч вона силувано всміхалася.
Равік довго тинявся по місту й несподівано для самого себе знов опинився біля «Шехерезади». Морозов засяяв.
— Ти добре тримаєшся, солдате! А я вже гадав, що тобі каюк. Я радий, що моє пророцтво здійснюється.
— Не радій завчасу.
— Те саме я можу сказати й тобі. Ти спізнився.
— Знаю. Я вже її бачив.
— Де?
— У «Клош д’Ор».
— От тобі й на! — вражено сказав Морозов. — Життя вічно влаштовує нам несподіванки.
— Ти коли звільнишся, Борисе?
— За кілька хвилин. Уже нікого немає. Я тільки переодягнуся. А ти заходь, випий горілки за кошт клубу.
— Не хочу. Я почекаю тут.
Морозов приглянувся до нього.
— Як ти себе почуваєш?
— Препогано.
— А ти сподівався чогось іншого?
— Так. Людина завжди сподівається чогось іншого. Йди переодягайся.
Равік прихилився до стіни. Біля нього стара квітникарка збирала непродані квітки. Вона не запропонувала йому купити їх. Хоч це було й безглуздо, та Равікові захотілося, щоб вона звернулась до нього. Невже по ньому видно, що йому не потрібні квітки? Равік глянув на будинки вздовж вулиці. В кількох вікнах ще світилося. Поволі проїздили таксі. А чого ж він сподівався? Адже все було відоме наперед. Не сподівався він лише того, що Джоан випередить його. А чому б і ні? Завжди має слушність той, хто нападає перший!
Із «Шехерезади» вийшли офіціанти. Вночі вони були кавказцями в червоних черкесках і чоботях, а тепер стали просто втомленими людьми. Було якось дивно, що вони йшли додому в звичайних костюмах. Морозов вийшов останній.
— Куди ми підемо? — спитав вік.
— Я сьогодні вже був скрізь.
— То ходімо до готелю й пограємо в шахи.
— Що?
— Пограємо в шахи. В такі дерев’яні фігурки, що розвіюють і водночас змушують зосередитись.
— Добре, — мовив Равік. — А чого й не пограти?
Равік прокинувся і зразу відчув, що в кімнаті є Джоан. Було ще темно, і він її не бачив, але знав, що вона є. Кімната стала інша, вікно стало інше, повітря змінилося, і сам він також.
— Не грайся! — мовив він. — Увімкни світло й ходи сюди.
Джоан не ворухнулася. Не чути було навіть її подиху.
— Слухай, — сказав він, — не граймося в хованки.
— Добре, — тихо відповіла вона.
— То ходи сюди.
— Ти знав, що я прийду?
— Не знав.
— Твої двері були відчинені.
— Вони майже завжди відчинені.
Вона трохи помовчала.
— Я гадала, що ти ще не повернувся, — нарешті мовила вона. — Я тільки хотіла… думала, що ти ще десь сидиш і п’єш.
— Я теж так думав. А натомість сидів і грав у шахи.
— Що?
— Грав у шахи. З Морозовим. Унизу, в кімнаті, схожій на акваріум без води.
— У шахи! — Джоан вийшла зі свого кутка. — В шахи! Як можна грати в шахи, коли…
— Я й сам би не повірив, але виходить, що можна. Навіть добре грати. Одну партію я виграв.
— Ти холодний, мов крига, ти найчерствіший…
— Джоан, — мовив Равік, — не влаштовуй сцен. Я люблю театр, але сьогодні мені не до нього.
— Я не влаштовую ніяких сцен. Я страшенно нещасна.
— Добре. Облишмо це. Сцени доречні, коли людина не дуже нещасна. Я знав одного чоловіка, який від тієї хвилини, коли померла його дружина, й до самого похорону сидів зачинений у своїй кімнаті й розв’язував шахові задачі. Всі вирішили, що він черствий, але я знаю, що він нікого на світі так не любив, як свою дружину. Він просто не знайшов іншої ради. Він дні і ночі розв’язував шахові задачі, щоб не думати про своє горе.
Джоан стояла вже посеред кімнати.
— Тому й ти грав у шахи, Равіку?
— Ні. Я ж тобі казав, що то був інший чоловік. А я спав, коли ти прийшла.
— Так, ти спав! Ти здатен спати!
Равік сперся на лікоть.
— Я знав іще одного чоловіка, що втратив дружину. Він ліг у ліжко й проспав дві доби. Теща не тямилася з обурення. Вона не розуміла, що можна робити найнесподіваніші речі й водночас бути вкрай нещасним. Дивно, що для горя витворено такий примітивний етикет. Якби ти застала мене п’яного, мов колода, все було б так як годиться. А я грав у шахи, потім спав, і це зовсім не свідчить про те, що я бездушний і черствий. Що тут такого складного?
Щось торохнуло й забряжчало. То Джоан схопила вазу й шпурнула нею об підлогу.
— Добре, — мовив Равік. — Та цяцька мені не подобалася. Гляди, не наступи на скло.
Вона відштовхнула вбік скалки і сказала:
— Равіку, чому ти так поводишся?
— Справді, чому? Мабуть, додаю собі відваги. Ти не помітила цього, Джоан?
Вона швидко обернулася до нього.
— Може, й так. Але з тобою ніколи до кінця не збагнеш, чи ти правду кажеш, чи блазнюєш.
Вона обережно переступила скалки й сіла на ліжко. Почало розвиднятися, і він тепер добре розгледів її обличчя. Його вразило, що воно було не стомлене, а молоде, ясне й гладеньке. Джоан була в легкому плащі, якого він раніше не бачив, й не в тій сукні, в якій приходила до «Клош д'Ор».
— Я думала, що ти вже не повернешся, Равіку, — мовила вона.
— Я затримався довше, ніж сподівався. Не міг швидше приїхати.
— Чому ти жодного разу не написав?
— А хіба листи щось змінили б?
Вона відвела очі вбік.
— Усе-таки було б краще.
— Було б краще, якби я зовсім не повернувся. Але я не можу жити в іншій країні і в іншому місті. Швейцарія надто мала, там не згубишся. А в решті країн фашисти.
— А тут поліція…
— У тутешньої поліції ані більше, ані менше шансів спіймати мене, ніж було досі.
