Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

— Так, уже цілий місяць, — сказав він. — Вибралася місяць тому.

Равік витяг з коробки сигарету.

— Мадам уже не в Парижі? — спитав портьє.

— Вона в Канні.

— Он що, в Канні! — Портьє потер широкою долонею обличчя. — Ви не повірите, пане: вісімнадцять років тому я служив портьє в готелі «Руль» у Ніцці.

— Чому ж, вірю.

— Ото були часи! Які чайові! Добре жилося після війни. А тепер…

Равік був досвідченим пожильцем. Йому не треба було прозорих натяків, він і так розумів, чого від нього хоче готельна обслуга. Він витяг п’ять франків і поклав на столик.

— Дякую, пане. Бажаю вам веселого вечора. Ви на вигляд помолодшали, пане.

— Я й почуваю себе молодшим. Усього найкращого.

На вулиці Равік постояв. Чого він заходив до готелю? Ще тільки бракує, щоб він подався до «Шехерезади» і впився там.

Він поглянув на всіяне зірками небо. Радів би, що так вийшло. Не доведеться довго з’ясовувати стосунки. Знав же, що так буде, і Джоан знала. Принаймні наприкінці. Вона вибрала найкращий шлях. Саме той, що треба. Жодних пояснень. Пояснення завжди трохи фальшиві. Почуттям не потрібні пояснення. їм потрібна тільки дія. Хвалити бога, що обійшлося без моралі. Хвалити бога, що Джоан не моралістка. Вона звикла діяти. Годі. Кінець. Без зайвої шарпанини. Він також діяв. То чого ж він тепер тут стоїть? Мабуть, на нього вплинуло так повітря. Лагідний серпанок травня і вечірній Париж… І, звичайно, ніч. Уночі людина інакша, ніж удень.

Равік вернувся до готелю.

— Можна від вас зателефонувати?

— Можна, пане. Тільки в нас немає телефонної будки. Самий оцей апарат.

— Він мене влаштує.

Равік глянув на годинник. Може бути, що Вебер у клініці. Тепер якраз година останнього вечірнього обходу.

— Там є доктор Вебер? — спитав він у сестри. Голос був йому незнайомий. Мабуть, якась нова.

— Доктор Вебер не може підійти до телефону.

— Його немає?

— Є. Але не може підійти до телефону.

— Послухайте. Підіть і скажіть йому, що телефонує Равік. Негайно підіть. Дуже важлива справа. Я почекаю біля телефону.

— Добре, — нерішуче мовила сестра. — Я скажу, але він не підійде до трубки.

— Побачимо. Тільки швидше скажіть. Не забудьте: Равік.

За мить Вебер узяв трубку.

— Равіку! Де ви?

— У Парижі. Сьогодні повернувся. У вас якась операція?

— Так. За двадцять хвилин. Гострий апендицит. Може, потім зустрінемося?

— Я приїду до вас.

— Чудово. Коли?

— Зараз.

— Гаразд. Я чекаю на вас.

— Ось вам добра горілка, — мовив Вебер. — Ось газети й медичні журнали. Влаштовуйтесь якнайзручніше.

— Дайте чарку. А ще дайте халат і рукавиці.

Вебер глянув на Равіка.

— Це звичайний апендицит. Операція не для вас. Я швидко впораюся сам із сестрою. Ви ж, певне, стомлені, та ще й як.

— Зробіть мені таку ласку, Вебере. Віддайте мені цю операцію. Я не стомлений і почуваю себе добре.

Вебер засміявся.

— Кортить якнайшвидше взятися до роботи? Гаразд. Як хочете. Я вас добре розумію.

Равік вимив руки. На нього надягли халат і рукавиці. Операційна. Він глибоко вдихнув запах ефіру. У головах пацієнта стояла Ежені й давала йому наркоз. Друга сестра, дуже вродлива молоденька дівчина, розкладала інструменти.

— Добрий вечір, сестро Ежені,— привітався Равік.

Вона мало не впустила капельницю.

— Добрий вечір, докторе Равіку.

Вебер пирхнув. Це вперше Ежені назвала Равіка доктором. Равік нахилився над пацієнтом. Яскрава лампа заливала стіл білим сліпучим світлом. Воно ніби відгородило його від навколишнього світу, поклало край його думкам. Те світло було ділове, холодне, безжальне й цілюще. Равік узяв скальпель, який йому подала вродлива сестра. Крізь тонку рукавицю він відчув холод криці. Приємно було відчути його. Приємно було повернутися з хисткої непевності до ясної точності. Він зробив надріз. За скальпелем тоненькою червоною смужкою проступила кров. І все раптом стало простим. Уперше після повернення Равік відчув себе самим собою. Тихе сичання лампи. Я вдома, подумав Равік. Нарешті вдома!

XIX

— Вона тут, — сказав Морозов.

— Хто?

Морозов розгладив на собі ліврею.

— Не прикидайся, ніби ти не знаєш хто. Не дратуй свого батечка Бориса на вулиці серед міста. Гадаєш, я не знаю, чого ти за останні два тижні тричі навідувався до «Шехерезади»? Раз із тобою приходило синьооке диво з чорними косами, а двічі ти був сам. Людина слабка — і в цьому всі її чари.

— Іди під три чорти, старе базікало, — відповів Равік. — Не принижуй мене, я й так уже насилу тримаюся.

— Тобі було б краще, якби я промовчав?

— Звичайно.

Морозов відступив убік, пропускаючи двох американців.

— То вертайся додому. Прийдеш сюди іншим разом, — сказав він.

— Вона сама?

— Саму ми не пустили б сюди навіть княгиню, пора вже знати. Твоє запитання сподобалося б Зігмундові Фрейду.

— Що ти там знаєш про Зігмунда Фрейда! Ти п’яний, і я поскаржуся на тебе розпорядникові клубу капітанові Чеченідзе.

— Хлопче, капітан Чеченідзе служив поручиком у тому полку, де я був підполковником. Він ще й досі пам’ятає про це. Спробуй-но поскаржитись.

— Ну добре. Пропусти мене.

— Равіку! — Морозов поклав йому на плечі свої важкі руки. — Не будь дурнем! Зателефонуй своєму синьоокому дивові і приходь із ним, якщо тобі так припекло. Ось тобі щира порада досвідченої старої людини. Дуже банальний спосіб, зате завжди помагає.

— Ні, Борисе. — Равік глянув йому у вічі.— Хитрощі тут не поможуть. Та я й не хочу вдаватися до них.

— То вертайся додому, — порадив Морозов.

— До затхлої пальмової зали? Чи до своєї нори?

Морозов лишив Равіка й поквапився назустріч парі, що хотіла таксі. Равік почекав, поки він повернеться.

— Ти розважніший, ніж я сподівався, — сказав Морозов. — А то був би вже всередині.

Він зсунув на потилицю кашкет з галунами і хотів щось додати, але тієї миті у дверях з’явився підпилий молодик у білому смокінгу.

— Пане полковнику! Спортивну машину!

Морозов підкликав перше в черзі таксі й посадив молодика в машину.

— Вам не смішно? — спитав той. — Я ж назвав вас полковником! Дотепно, хіба ні?

— Дуже дотепно. А про спортивну машину ще дотепніше.

Морозов повернувся до Равіка.

— Я добре подумав і бачу, що ти маєш рацію. Заходь. Чхати тобі на всякі церемонії. Я б теж так зробив. Колись же ви маєте зустрітися, то чому не зараз? Поклади цьому край, так чи так. Коли людина перестає робити дурниці, то це означає, що вона постаріла.

— Я також добре подумав і вирішив піти кудись-інде.

Морозов зміряв його лукавим поглядом.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Коли так, то побачимося за півгодини.

— Може, побачимося, а може, й ні.

— То за