Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Чи не краще для нас обох покінчити з цим замішанням і тривогою? О, ви, чия душа, незмінно чутлива, навіть посеред помилок залишилася другом доброчесності, – ви зглянетеся над моїм сумним становищем, ви не відкинете мого благання. Почуття м’якше, але не менш ніжне змінить бурхливі хвилювання пристрасті. Тоді, вільно зітхнувши завдяки вашій доброті, я радітиму існуванню і з умиротвореним серцем скажу: цим я завдячую другу.
Невже ви вважали б, що занадто дорого купили для мене звільнення від мук, якби заради цього пішли на деякі втрати, яких я від вас не вимагаю, але про які прошу. Ах, якби для того, щоб дати вам щастя, я мусила б погодитися лише на те, щоб стати нещасною, я не вагалася б жодної миті… Але стати злочинною!.. Ні, друже мій, ні, тисячу разів, краще смерть!
Уже зсушена соромом, уже готуючись до розкаяння, я побоююся й інших, і себе самої. Я червонію, перебуваючи в товаристві, та тремчу на самоті. Життя моє – суцільна мука. І спокій мені може повернути тільки ваша згода. Власних моїх рішень, навіть найпохвальніших, уже недостатньо для того, щоб мене заспокоїти. Вже вчора прийняла я ці рішення й, одначе, всю ніч провела у сльозах.
Ви бачите: ваш друг, та, кого ви любите, збентежена, благальна, просить вас дати їй спокій і невинність. О Боже! Коли б не ви, хіба довелося б їй звертатися до кого-небудь із цим принизливим проханням! Я анітрохи вам не докоряю. Мені самій занадто добре відомо, як важко чинити опір владному почуттю. Скарга ж не нарікання. Зробіть із великодушності те, що я роблю з почуття обов’язку, – і до всіх почуттів, які ви мені вселили, я додам іще вічну вдячність. Прощавайте, добродію, прощавайте.
З ***, 27 вересня 17…
Лист 91
Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель
Засмучений вашим листом, добродійко, я не знаю навіть, як мені на нього відповісти. Звичайно, якщо потрібно вибирати між вашим нещастям і моїм, я мушу принести себе в жертву, і я готовий зробити це без вагань. Але справа це така важлива, що, мені здається, вона заслуговує на попереднє обговорення і з’ясування. А як це зробити, якщо нам не можна буде ні говорити одне з одним, ні бачитися?
Подумайте тільки. Нас єднають найніжніші почуття, а тим часом досить буде якогось марного страху, щоб розлучити нас і, можливо, назавжди! Марно ніжна дружба, полум’яна любов заявлятимуть свої права – голос їх не буде почутий. А чому? Яка близька небезпека загрожує вам? Ах, повірте мені, такі побоювання, притому що виникають навіть без усякого приводу, самі по собі дають, на мій погляд, достатні підстави для безпеки.
Дозвольте мені сказати, що тут я вбачаю ознаки того несприятливого уявлення про мене, яке вам навіяли. Якщо шанують людину, то в її присутності не тремтять, а головне – не женуть від себе того, кого вважають гідним дружніх почуттів. Страшаться й уникають людини небезпечної.
А тим часом чи була коли-небудь людина шанобливіша та покірніша, ніж я? Ви бачите, я вже стежу за собою, я не дозволяю собі використовувати цих імен, таких ніжних, таких дорогих моєму серцю, якими воно не перестає називати вас подумки! Я вже не той вірний і нещасний обожнювач, який отримує поради та втіхи від ніжної й чутливої подруги, я – обвинувачений, що постав перед суддею, раб перед лицем пана. У цьому новому становищі в мене з’явилися, звичайно, й нові обов’язки, і я даю слово всі їх виконувати. Вислухайте, і, якщо ви засудите мене, я підкорюсь і поїду. Я обіцяю й більше. Віддаєте перевагу ви деспотизму, який звинувачує, не вислуховуючи? Чи відчуваєте ви в собі мужність бути несправедливою? Накажіть, і я знову підкорюся.
Але це рішення або цей наказ я маю почути з ваших вуст. А чому? – запитаєте ви у свою чергу. Ах, якщо ви поставите це питання, значить – ви погано знаєте любов і моє серце! Хіба побачити вас іще хоч раз – це дрібниця? Ах, коли ви внесете відчай до моєї душі, можливо, ваш погляд-утішник не дасть їй остаточно загинути. Зрештою, якщо я мушу відмовитися від любові, від дружби, для яких тільки й існую, ви принаймні побачите справу рук своїх, і мені залишиться ваша жалість. Навіть якщо я не заслужив на цю незначну милість, я все ж можу на неї сподіватись: адже я готовий заплатити за неї дорогою ціною.
Чи можливо? Ви відпроваджуєте мене від себе! Ви, значить, згодні на те, щоб ми стали чужими одне одному? Та що я говорю? Звичайно, ви цього хочете, і, запевняючи мене, що моя відсутність не змінить ваших почуттів, ви квапите мене з від’їздом лише для того, щоб вам легше було їх зовсім знищити.
Ви вже говорите про заміну їх вдячністю. Значить, ви пропонуєте мені те, що отримала б від вас будь-яка стороння людина за найдрібнішу послугу, навіть ваш ворог за те, що він перестав би вам шкодити! І ви хочете, щоб моє серце задовольнилося цим? Але загляньте у своє власне серце. Якби ваш коханий або ваш друг прийшли до вас коли-небудь говорити про свою вдячність, хіба сказали б ви з обуренням: ідіть геть, невдячний!
Я замовкаю і благаю вас про поблажливість. Пробачте за порив скорботи, вами ж породженої: вона не зменшить цілковитої моєї покірності вашій волі. Але я заклинаю вас у свою чергу в ім’я тих же солодких почуттів, на які й ви посилаєтесь, не відмовляйтеся вислухати мене і хоч би з жалості до тієї смертельної туги, якої ви мені завдали, не віддаляйте цієї миті. Прощавайте, добродійко.
З ***, 27 вересня 17…, увечері.
Лист 92
Від кавалера Дансені до віконта де Вальмона
О, друже мій, жах заморозив мене, коли я прочитав вашого листа! Сесіль… Боже,
