Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Обнімаю тебе і прошу не забувати.
Васіле»
Дочитавши листа, Уля почав ходити по кабінету капітана Георгіу. Його обличчя здавалося зараз суворішим, очі блищали сильніше, ніж завжди. В душі боролися два протилежні почуття, — задоволення й тривога. Задоволення, бо нарешті з'явився доказ, що він не помилявся. А з другого боку, зросло й занепокоєння: тепер йому більше, ніж будь-коли, стало зрозуміло, що ворог спритний та небезпечний і діяв поки що досить успішно.
Єдина насолода, що її одержав Уля в цій боротьбі з невідомим ворогом, полягала в тому, що він, на відміну од капітана Георгіу, навіть незважаючи на певні факти, не вважав Барбу справжнім агентом абверу. Він ніяк не міг погодитися з тим, що з смертю дезертира треба припинити свої дальші розшуки, і зостався тут, щоб викрити й заарештувати справжнього шпигуни, якого всі, навіть генерал, помилково вбачали и особі Барбу. А щоб переконати їх, потрібні були докази.
І от зараз цей лист Барбу. Його вже не зможе заперечити ні капітан Георгіу, ні капітан Смеу, який особливо наполягав на арештові Барбу.
З цих роздумів його вирвав капітан Георгіу.
— Ти ще тут? А я й забув… — мовив він бадьорим тоном. — Ну як, прочитав? Нічого серйозного, правда?
— Так, прочитав і чекаю на вас, пане капітан. Цей лист дуже важливий.
— Ну, тоді розповідай!
— Мені хотілося б, щоб ви прочитали його самі!
— Та дай мені спокій!.. В мене немає часу…
— Коли так, то хоч перегляньте підкреслені мною рядки. Передбачаючи вашу відмову, я позначив деякі місця. Це забере у вас найбільше десять хвилин.
— Знаєш, ти мене заінтригував. Давай-но сюди!..
Взявши листа, капітан Георгіу почав уважно переглядати підкреслене. Уля, не зводячи з нього очей, міг спостерігати на капітановім обличчі всі ті почуття, які по черзі оволодівали ним: зацікавлення, подив, обурення, неспокій і навіть збентеження. Нарешті пробіг очима останній рядок, — на його лиці розлився якийсь неприродний рум'янець, зморщене чоло робило капітана набагато старшим, — а тоді взявся знову читати лист, на цей раз уже підряд.
Втішений збентеженням і подивом капітана Георгіу, Уля підійшов до вікна. Рух на вулиці зменшився. Війська, гармати, міномети — усе вже попрямувало на фронт. Лише час від часу на бруківці з'являлася машина, а то здіймали гуркіт довгі валки підвід з артилерійськими снарядами. Зморені їздові підганяли коней, люто лаючись.
Насунувши на чоло пілотки, з батогами під пахвою і недокурками в зубах, вони повільно ступали біля возів, йшли нога за ногою, як і коні, напевно, такі ж стомлені.
— Вйо, буланий! Не лінись… Тільки вороний і тягне! Думаєш, я не бачу, вовки б тебе роздерли!.. Як уперіщу пужалном… Сто болячок на печінку твоїй матері!..
Слона капітана Георгіу змусили Улю обернутися.
— Пане Уля, — мовив топ, — мене охопило якесь дивне почуття. Щиро жалкую, що, зваживши на випадкові факти, я помилився щодо тебе, недооцінив твоїх здібностей. Втішаюсь хоч тим, що моя вимога арештувати Барбу вже не вплинула на розвиток подій. Бо поки ми розмірковували, затримувати цю пташку чи ні, вона й знялася… І все-таки я не розумію, чому ти, бувши певним у помилковості арешту Барбу, не заперечив тоді категорично. Правда, знехотя, а все-таки дав свою згоду.
— Так, я погодився! — зітхнув Уля.
— Зараз я бачу, що твоя тодішня згода була вимушеною.
— Зовсім ні. Я погодився, знаючи, що арешт Барбу задовольнить справжнього агента. Іншими словами, заарештувавши та засудивши невинну людину, ми розв'язували руки дійсному вбивці молодшого лейтенанта Войнягу і шифрувальника Томеску.
— Ну й що?
— Я розраховував, що шпигун, почуваючи себе в повній безпеці, стане менш обережним, діятиме вільно і швидше впіймається. Та мої сподівання виявились марними. Я недооцінив спритності агента, який звабив Барбу, намагаючись спрямувати другий відділ на хибний шлях.
— Інакше кажучи, — поспішив з своїми висновками капітан Георгіу, — агент хотів зразу вбити двох зайців. По-перше, посилаючи гітлерівцям нашу людину, знайому з шифрувальною машинкою і кодами, він виконував своє завдання. По-друге, зваливши всю підозру на Барбу, цей лазутчик розв'язував собі руки для інших шпигунських дій.
— А хто зна… Можливо, за розрахунками агента абверу, Барбу і не мав перебратись через фронт живим.
Георгіу здивовано глянув на Улю:
— Ти вважаєш, що…
— От поміркуйте, пане капітан… Хіба міг сподіватись шпигун, що зникнення Барбу другий відділ пов'яже з його втечею до німців? Він же не знав і не здогадувався про нашу підозру. Значить, за його сподіваннями, ми мали вирішити, що Барбу спіткала така сама доля, як і Войнягу та Томеску, з тією лише різницею, що цього разу вбивця з невідомих причин сховав труп. Уявімо, що ми нічого не знаємо про Барбу. І одного дня він зникає. Отже, пропадає ще один шифрувальник, досить чесний і сумлінний у праці. Це стається після вбивства Войнягу і Томеску. Чи могли б ми подумати щось інше, крім того, що він теж убитий? Ні, бо в нас не було б ніяких підстав вважати, що Барбу втік до німців. Чи не так?
— Умгу! Здається, де в чому ти маєш рацію!..
— Не знаю, вів далі Уля, — чи вивчали ви карту саме в тому секторові, де було спіймано Барбу. Я помітив там досить цікаву деталь, ділянка, зайнята полком «Путна», вся як на долоні. Спроба пробратися до ворога в цьому місці, — це риск без найменших шансів на успіх. Натомість трошки ліворуч, де полк «Тротуш» стикався своїм лівим флангом з кавалерійською дивізією, перейти фронт можна було дуже легко. Чому ж тоді Барбу вирішив пробиратися в найважчій ділянці? Коли б ми не знали про зв'язки сержанта з агентом, то могли б припустити, що він випадково потрапив туди. Тим часом з листа виходить, що
