Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Фронт знову просувався вперед. Фашистські війська відступали в паніці. Важкі випробування випали на долю частин дивізії «Молдова», які в запеклих боях знищили ворожу оборону, розташовану на укріплених горбах.

За відвагу і героїзм, виявлені в цьому наступі, дивізія була відзначена в наказі командування Другого Українського фронту.

Дуже успішно діяли два батальйони полку «Путна». Вони розбили вщент більш чисельного ворога і вдалим маневром зуміли оточити два угорські полки, які здалися в полон разом із своїми штабами.

Артилерійські дивізіони дивізії «Молдова», підтримуючи наступ піхоти і збиваючи сильним загороджувальним вогнем одчайдушні контратаки ворога, також вкрили себе славою.

Уля Михай, повернувшись з триденної відпустки, ледве відшукав КП дивізії у напівзруйнованому містечку. Та й не дивно, бо воно аж кишіло військами. Піхота, артилерія, кавалерія, сапери — все змішалося в багатоголосий шарварок. Вулиці були забиті різнокаліберними гарматами і мінометами, грузовиками і валками підвід, ескадронами кавалеристів та колонами піхотинців, які недавно вийшли з бою або поспішали на фронт.

В усіх домах постоєм стояли солдати, і тим, хто прибував у містечко пізніше, важко було знайти притулок на час короткої Зупинки.

КП дивізії розмістився в двоповерховому будинку школи, де скупчилися всі відділи і служби.

Шифрувальники зустріли Улю радісними вигуками:

— З приїздом, братику! Слава богу, що повернувся! Роботи у нас по горло. Вже падаємо з ніг від утоми. Три ночі не спали.

Та зрештою це було видно й так. Схудлі, зарослі густою щетиною обличчя, почервонілі, припухлі очі свідчили про те, що нелегко прийшлося хлопцям в ці дні.

Капітан Смеу, наче бажаючи дати йому зрозуміти, що недавні події аж ніяк не вплинули на їхні відносини, теж зустрів його привітно.

— З тієї радості, що ти прийшов, іди до машини і заміни Пеліною, — сказав він весело. — Глянь, яка купа радіограм нас чекає. Хлопці працювали добре, але в них не було підміни… І трошки змучились…

— Трошки! Оце так! — з викликом посміхнувся Бурлаку Александру. Бувши старшим за віком навіть від капітана, він іноді дозволяв собі говорити таким тоном в його присутності.

Смеу зовсім не розсердився.

— Нічого, я пожартував, — відказав він. — Раз Уля повернувся, нам буде легше. Ех, коли б нам ще одного шифрувальника!..

— А хіба ви, пане капітан, не збираєтесь просити людей для комплектування групи? — спитав Мардаре.

— Попрошу, щоб надіслали з тилу. А до генерала не звернусь. Хоч порівняно з успіхом, що випав на долю частин дивізії, наші втрати невеликі, однак вони таки є… А через кілька днів, напевне, знову почнеться наступ. І солдатами розкидатися не слід. Ти чув, Уля? Нашу дивізію відзначено в наказі командування Другого Українського фронту.

— Побачив би ти факіра, — шепнув Бурлаку. — Ходить, наче індик. Мало не трісне під радості.

Тим часом капітана Смеу викликали до генерала, і шифрувальники зосталися самі.

— Ну, що тут ще трапилося за час моєї відсутності? — поцікавився Уля.

— Майже нічого! — відповів Пеліною. — Зрештою, нам було ніколи чимось цікавитися!.. Працювали день і ніч, як воли! Так, мало не забув сказати. Ми бачили труп Барбу, його привозили сюди. Все обличчя в болоті і в крові. Капітан Медря знову зібрав нас усіх і виголосив одну з своїх знаменитих промов. Жаль, що він не став попом. Частував би своїх мирян набагато кращими проповідями, ніж Іван Златоуст. А от однієї подробиці ти не знаєш. Якщо пригадуєш, то в офіціальному повідомленні говорилося, що Барбу застрелено при спробі перейти до німців. А насправді він наклав на себе руки, коли його спіймали. Ніяк не збагну, чому від нас приховали правду.

Мардаре посміхнувся з іронією:

— Думаю, що не було на це важливої причини. Проте «застрелено при спробі перейти до ворога» звучить солідніше, ніж «наклав на себе руки».

— А звідки вам все це відомо? — спитав Уля.

— Знаємо. Та зрештою, як не ховай таємницю, все одно вона випливе наверх. Шила в мішку не втаїш. Однак ми дізналися про це з «першоджерела». «Старий» вивідав у одного старшини з «Путни». Крім того, Смеу проговорився, що при обшукові Барбу за обмотками знайшли тисячу марок. Не любив я його, негідника, скажу правду. Егоїст, хитрун і лукава людина. А от щоб він продався гітлерівцям, цього я ніколи не міг подумати.

— В нього знайшли тисячу марок! — повторив Уля, замислено дивлячись у вікно.

— Так, тисячу марок!

Мардаре гнівно додав:

— Якби падлюці пощастило перейти до німців, то ми мусили б знищити всі коди.

— І машину теж! — додав Пеліною.

— Значить, Пиркелабу заслужив-таки нагороду! — зрадів Бурлаку.

— А хто це? — спитав Уля,

— Сержант, який затримав Барбу. Одчайдушний хлопець. Чув, що його нагородили за винахідливість і відвагу, виявлені в недавніх боях. На якийсь час їхня рота зосталася без офіцерів. Тоді він узявся командувати і провів бій так, наче все життя тільки й воював.

Бурлаку вихваляв би Пиркелабу без кінця, якби не помітив, що Уля його не слухає.

— Здається, тебе не цікавить моя розповідь?.. — мовив він.

— Я думаю, що було б набагато краще, якби твій Пиркелабу зловив Барбу живим.

Другого дня вранці біля воріт школи Улю зупинив сержант артилерії.

— Тут КП дивізії, пане студент?

— Так!

— Дивіться, а я шукаю і ніяк не знайду! Кого не питав, все показують в інший бік. Скільки разів проходив повз цей будинок. Кінець кінцем, таки потрапив. А ви часом не працюєте тут?

— Працюю.

— То, може, й пана студента Барбу знаєте?

— Знаю! А навіщо він тобі? — запитав Уля з удаваною байдужістю.

— Та як вам сказати… Я щойно повернувся з відпустки. А коли їхав додому, то пан студент Барбу передав листа…

Улю наче щось підштовхнуло: «Мабуть, артилерист зможе