Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Ходімо зі мною, друже, я проведу тебе до пана студента Барбу, — взяв він сержанта під руку.

Піднявшись на другий поверх, де містився другий відділ, Уля попросив доповісти про нього капітанові Георгіу. Той зразу ж прийняв його.

— А-а-а, повернувся? Я радий! — мовив офіцер, хоч в його голосі звучали зовсім інші нотки. Начальник другого відділу, підозріваючи, що Уля зостався в дивізії не з любові до праці шифрувальника, сердився на нього. Він був певен, що після самогубства Барбу їхнє завдання відпало само собою.

— Тут за дверима, пане капітан, чекає сержант артилерії, який недавно повернувся з відпустки. Коли він їхав додому, Барбу передав йому листа. Хоч ця справа вже закінчена, — останнє слово він вимовив з притиском, — однак я думаю, що вам варто з ним поговорити.

— А де ж він? — байдуже запитав капітан.

— В коридорі!

— Хоч я не бачу якоїсь потреби розмовляти з ним, а проте веди його сюди.

— Мені дозволите бути присутнім?

— Ще й запитуєш? Думаєш, я не знаю справжніх твоїх намірів. Безперечно, ти можеш послухати нашу розмову. Сподіваюсь, скоро переконаєшся й сам, що даремно залишався тут. Мені подобається твоя впертість і, запевняю тебе, я не серджусь. Можливо, ти…

— Зовсім ні, пане капітан. Я попросив у вас дозволу, бо це вже не офіціальне відрядження.

— Поклич, будь ласка, артилериста.

Сержант, трохи злякавшись, боязко сів на стілець. Він дивувався, чому це студент привів його до капітана, коли йому треба бачити Васіле Барбу. Не почуваючи за собою ніякої провини, все-таки вирішив бути обережним. Інстинктивно помацав кишеню, де лежав документ про звільнення, підписаний самим командиром полку.

— Ти повертаєшся з дому, сержанте?

— Так, пане капітан. Мене відпускав пан полковник. Показати вам папірець?

— Не треба. На скільки днів їздив?

— На чотирнадцять, пане капітан, з них шість пробув у дорозі.

— А де познайомився з Барбу?

— Тут, у вас… Як зв'язковий я приносив і забирав кореспонденцію. Отож, буваючи в штабі кожного дня, знав у лице всіх, хто тут працює. Тільки пана студента, — показав він на Улю, — щось не бачив. Мабуть, він новенький. Сержанта Барбу теж знав давно, але лише з виду. Раз обмінялися з ним кількома словами. Він саме тоді чергував. Давши мені закурити, поцікавився, звідки я. А коли дізнався, що з Бухареста, дуже зрадів. Ми тоді й розговорились. Днів за два перед від'їздом я зустрів його у дворі КП і запитав, чи не передасть він листа додому. Барбу відповів, що йому дуже хочеться написати дружині, але ніколи. Здалося, він дуже засумував, бідолаха. І я пообіцяв зайти другого дня. Вранці студент з листом у руці вже чекав на мене. Зрадів, наче побачив самого бога. Не знав, як мені й дякувати. Я ще й зараз пам'ятаю його слова: «Якщо, дорогий братику, не застанеш моєї дружини вдома, то, прошу тебе, зайди ще раз. Тільки не залишай листа хазяйці. Ми з нею не в злагоді, і вона може його не передати». — «Не турбуйся, пане студент, — відповів я йому. — Будь певен, я передам лист в руки твоїй дружині». Він знову став мені дякувати, пообіцявши після війни поставити могорич. Скажу вам по правді, пане капітан, рідко я стрічав таку симпатичну людину, як пан студент Барбу.

— А не зміг би ти трошки коротше, — перебив сержанта капітан Георгіу, багатозначно поглянувши на Улю. — Що ти зробив з листом? Ходив до Барбу додому?

— Звичайно, першого ж таки дня. Я живу в Колентині, а пан Барбу — в Тей[34], зовсім близько. Подзвонив, і мені відчинила пристаркувата пані. Сказав їй, кого мені потрібно. «Ти часом не з фронту?» — спитала. «Так, пані, з фронту і привіз листа від чоловіка». Почувши це, вона аж руками сплеснула. «Дорогий пане, — мовила далі, — ти не зможеш виконати свого доручення. Ця жінка вже тут не мешкає». — «Переїхала на іншу квартиру? — спитав я. — А не знаєте її нової адреси? Чоловік чекає од неї звісток, і мені не хотілося б повертатися з пустими руками. Ви не уявляєте, яку радість приносить солдатові звістка з дому». — «Дуже жаль, але її нова адреса мені не відома. Не сказала нічого, та я й не запитувала». Що мені було робити? Пішов геть. Хазяйка провела мене аж до брами. Бачу, все зітхає й зітхає. А нарешті й каже: «Пане солдат, — мабуть, не розбирається в наших званнях, — хочу розкрити тобі один секрет. Тільки не здумай розказувати це панові Барбу. Не з медом йому там, навіщо ще й цим засмучувати його. Проте так воно завжди буває: доброму чоловікові не випадає зустріти порядну жінку. Ось, приміром, пан Барбу. Чемний, врівноважений. Ніколи поганого слова від нього не почуєш. А дружина… З ким тільки вона не волочилась. Розумію, буває іноді, що жінка втратить голову. Їй прощають, все й минається. Але ж ця забула всякий сором. Зараз злигалася з одним багатієм. І, мабуть, уже назовсім, бо недавно приїхала машиною і забрала речі. Перейшла жити до нього. Як бачиш, це звичайнісінька повія. І за квартиру нічого не заплатила. Коли я заговорила про гроші, вона сказала, що зі мною розрахується пан Барбу. А коли, боронь боже, він загине. Пропали мої гроші за шість місяців. Бачиш, пане солдат, що роблять деякі жінки. Чоловіки їхні на фронті, я вони, безсоромні, водяться з іншими. Тільки панові Барбу про це ні слони. Коли повернеться і довідається, хай діє, як захоче. Жаль мені його, дуже порядний він чоловік».

— Так, так, на диво, порядний! — глузливо вимовив начальник другого відділу.

— А хіба ні, пане капітан? І я це скажу! Жаль, що вона така!.. Але повідомити йому про зраду жінки не можна. По дорозі сюди я вже надумав, що робити. Скажу, що заходив двічі, а більше не зміг. Хай краще сердиться на мене, аніж має навіки засмутитися…

— А цей лист у тебе?

— Так… Скажіть, де мені можна побачити пана Барбу?