Криничар - Мирослав Іванович Дочинець

Запах тюремного тліну піднімався, цідився вгору крізь діру в стелі й тягнув мене за собою. Я чувся легким, як кажан, мої ступні свербіли, готові відірватися від зачовганих плит. Притлумлена за ці роки кров збудилася і нагло забродила вином свободи. Я, як скажений пес, готовий був рвати ланци і нестися в дикий простір, щоб загасити цей нутряний вогонь. Ось що чинила зі мною клята шпара, що насмішкувато щерила з висоти свій беззубий рот. 1 я звільна, ніби ненароком, підкинув до неї прив'язаний цвях, крутнув обмотаним кулаком. Залізце шусьнупо в діру і зачепилося. Я урвав дихання, обернувся до Гречина. Той самозаглиблено щось писав. Моя радість не знала, куди себе діти. Обережно, як до нитки павутини, я торкнувся провислого шнурка. Легенько похитав ним. Клинець лежав майже поперек щілини, спираючись на сусідні плити.

«Мав би витримати, ‒ почув я голос іззаду. ‒ Скидай з ніг колодки. Станеш мені на плечі».

Я бездумно скорився. Поліз його тілом, як живим деревом, дивуючись ‒ який дід міцний і твердий. По правді як дерево. Коли вже стояв на плечах, витяг з пазухи вишиті Соломкою клапті нецілої сорочки ‒ рукави ‒ і засунув у них руки. Обіруч ухопився за шнур, що натягнувся як волосінь на вудлищі з під дуреним сомом. Видихнув з воздухом страх, аби ще й ним не обтяжувати своє лазиво, і поліз. Я наче всихав і малів на вазі, а з лопаток вистромилися й затріпотіли крильцята, помагаючи підносити тіло. Та що ця мисленна поміч коло тієї, що приспіла здолу ‒ руки навчителя бережно підперли мої п'яти і поволі піднімалися з ними. За моїм розрахунком, я вже минув висоту сягнення його рук, та чомусь і далі чув опертя його прохолодних долонь…

(Я давно вже не той, не літаю, я твердо стою на землі й привчаю до цього інших, але часом земля вислизає з-під ніг і, втрачаючи звичну твердь, зависаю над проваллям, холонучи серцем, ‒ і тоді невідь-звідки з'являються ці руки, і підхоплюють мене лагідно, і заспокійливо гойдають між небом і землею, доки знову наберуся рішучості віднайти тверде і знову рушити вітру навстріч. Знаю я й те, що приспіє урочний час і я з тих вибавних рук вже не зійду долі, а смиренно скерую вгору, як тоді, в паланковій вежі, коли дерся на линві в рятівну розколину тюремного віка. І тоді визріє остання моя приземна подяка йому за все. А найперше ‒ за подаровані мені дві свободи: свободу мислі і свободу дії.)

…Розтиналася шкіра на руках, і криваві плями зливалися з черленими нитками на полотнинах. Ноги, якими я сплітався зі шнурівкою, деревеніли від перетиску, та я таки дотягнувся до скалуби і засилив у неї занімілу руку. Тепер уже не боявся за прогнутий під моєю вагою клинець. Вільною рукою обв'язав себе за стан, а вільний кінець шворки продів під цілу плиту і на виступі затягнув вузлом. Тепер я висів більш безпечно, хоч і в нестерпній задавленості. Зате руки були вільні і я міг вигрібати з-під надломленої плити глиняну потеруху.

Гупнув кулаком ‒ плита задрижала. Тоді я вперся руками за здорову основу і піддів плиту плечем. Вона подалася. Ще раз напружився ‒ глиняна плаха затріщала й, обдираючи мені твар і плече, обвалилася долі. В хмарі давкого пороху я закусив губу, аби не загубити притомність. Мереживо павутини хиталося під моїм подихом збоку, і я вхопився за нього зубами. Либонь, це й помогло мені. А ще поміг крик і плач ‒ сльози м'якшили мені шлях. Я дерся стіною на приступку, як павук, ‒ усім кострубатим і обчухраним тілом, всіма ранами, всіма болями і всіма надіями. Я виліз. Я був знищений, але живий. І я був іншим, бо був уже не в тюрмі.

Коли в тіло повернулося чуття, а в головутяма, я спустив униз шнурок:

«Обв'яжіться, я вас витягну», ‒ шепнув у глуху темінь, силуючись повірити в свої слова.

«Тягни», ‒ почув я за хвилину. То був його голос, але вже чужий. Голос, що обзивався до мене, як до чужого. На той час я вже впізнавав у голосах, як і в запахах, їх приховану наповненість

Шворка з несподіваною легкістю скочила вгору. До неї був прив'язаний папірець, згорнутий цівкою.

«Що це?» ‒ здивовано зазвідав я.

«Це я, але в облегшеній подобині. Нащо тобі тягати мішок з кістками і кишками? А це згодиться в дорозі. Так я буду з тобою».

«Нічого не розумію», ‒ сіяв я шепіт у затхлі сутінки темничної келії, а свіжий люфт піддашшя кислувато холодив мені нутро.

«За годину заступить опівнічна сторожа, то я маю час дещо пояснити. Послухай ще одну мою історію, останню. ‒ Він важко сів, уривчасто дихаючи, як після нестерпно важкої роботи. І я зрозумів, що мій навчитель мисленно дерся на дах разом зі мною. І зірвав собі серце. Говорив він тихо, з натугою проштовхуючи кволі слова. ‒ Я був молодий, красний, дужий і жадущий життя, як і ти. До того ще й багатий. У всьому перший, носив голову в хмарах, а ногами ледь торкався землі. Молоде вино хмільне.

В посольстві юнаків зі шляхетних родин і мене відрядили у Фессалію, де в долині Темпи ми долучалися до мистецтв. За переказами, тут очищався від скверни сам Аполлон, котрий після цього заволодів оракулом. Найуспішніших із нас тоді увінчали лавровими вінками. Мені його поклала на голову донька старійшини місцевого йому Лаїда. Її кучері, що пахли зеленою цитриною, обпекли мені не лише щоку, а й серце. Тої ж миті я смертельно закохався в неї, як той бідолашний афінянин у статую Доброї долі. Бо і в Лащи все було відточене й відшліфоване, як у статуї-ніс, губи, груди, живіт, пальці, божественні гомілки. Але вона була живою. Така ж, як я. І ми невситимо змішували свої живильні соки водно ‒ в дурманне вино кохання.

Я написав батькові, що залишаюся тут для шкодування в місцевого ритора. І він прислав мені грошей. Я й справді знічев'я вправлявся в риториці, але більше ‒ в любощах, якими заполонила мене Лаїда. Коли я вертався