Жінка у білому - Вилки Коллінз
Вчора я ночувала в Лондоні, а вдень була так заклопотана всілякими візитами та дорученнями, що втрапила до Блеквотера вже аж як посутеніло.
Коли судити з мого першого невиразного враження, то Блеквотер — цілковита протилежність Ліммеріджу Будинок стоїть на рівнісінькій рівноті, зусебіч його замикають — майже душать, як на мій погляд північанки, звичної до простору, — дерева. Я ще не бачила тут нікого, крім слуги, що відчинив мені двері, та економки, дуже люб'язної особи, що показала мені мої кімнати й принесла мені чаю. Я маю гарненький будуарчик і спальню в кінці довгого коридору на другому поверсі. Кімнати слуг і декілька запасних спалень розташовані нагорі, на третьому поверсі. Всі інші кімнати, їдальня, вітальня — внизу. Я ще не бачила жодної з них і нічого не знаю про дім, крім того, що одне його крило існує вже п'ятсот років. Довкола нього колись був рів з водою. Назву свою «Блеквотер» — «Чорна вода» — він дістав від озера в парку.
Баштовий годинник моторошно і врочисто вибив одинадцяту. Башта височіє в самому центрі будинку— я розгледіла її, коли під'їжджала. Великий пес прокинувся, — чи не годинник розбудив, — і страшно так завиває та гавкає десь за рогом. Я чую, як відлунює чиясь хода в долішніх коридорах і гримлять засуви та замки біля вхідних дверей. Певне, слуги облягаються. Може, й мені наслідувати їхній приклад?
Ні, мені ще зовсім не спиться. Не спиться, сказала я? Мені здається, я вже ніколи не склеплю очей. Сама думка про те, що завтра я знов побачу дороге її обличчя, почую такий знайомий голос, тримає мене в постійному гарячковому збудженні. Мала б я переваги й права чоловіка — я б звеліла негайно засідлати найкращого коня із стаєнь сера Персіваля й поскакала б на схід, назустріч сонцю, шаленим, нескінченним, година за годиною, чвалом, як ото славетний розбійник мчав колись до Йорка[2]. Та, бувши всього тільки жінкою, пожиттєво приреченою на терпіння, доброзвичайність і криноліни, я мушу зважити на економчину думку про мене і спробувати заспокоїтись якимось невинним, суто жіночим способом.
Про читання не може бути й мови — я не можу зосередитися на книжці. Тож буду писати — либонь, допишуся до виснаження та й задрімаю.
Останнім часом я занедбала свого щоденника. Стоячи на порозі нового життя, кого я згадаю з людей, які переміни, події запам'яталися мені за ці півроку — за цей довгий, невеселий, порожній проміжок часу що сплинув від дня Лориного весілля?
Найчастіше я згадую Волтера Гартрайта. Він іде перший, очолюючи туманну процесію моїх відсутніх друзів. Я отримала кілька рядків од нього, написаних після того, як експедиція висадилася на берег у Гондурасі. Ці рядки були бадьоріші, живіші, ніж дотеперішні його листи. За місяць чи півтора я прочитала передруковане з американської газети повідомлення про від'їзд експедиції в глиб країни. Востаннє їх бачили, коли вони заходили в незайману тропічну пущу. В кожного з них були рушниця й мішок за плечима. Відтоді цивілізований світ загубив їхні сліди. Від Волтера я більше не отримала ні рядка; в газетах не з'являлося більше ніяких звісток про експедицію.
Такий самий густий, похмурий морок окутав долю Анни Катерік і її супутниці місіс Клементс. Про них не було аніякісінької звістки. Чи вони в Англії, чи виїхали за кордон, живі вони чи мертві, ніхто не знає. Навіть повірник сера Персіваля втратив надію розшукати їх і зрештою звелів припинити даремні пошуки.
Наш добрий давній друг містер Гілмор мусив урвати на час свою жваву адвокатську діяльність. Напровесні ми стурбувались, довідавшись, що його знайшли зомлілого за столом у конторі. З ним стався апоплексичний удар. Він іще раніше скаржився, що йому то розпирає, то стискає голову. Лікар попереджував його, що коли він і далі працюватиме з раннього ранку до пізнього вечора, наче замолоду, це матиме для нього погані наслідки. Йому категорично велено щонайменше рік не з'являтися в конторі й відпочивати, тілом і душею, цілком помінявши свій звичний спосіб життя. Усі справи він склав на свого компаньйона, а сам перебуває тепер в Німеччині у родичів, що займаютьсй там торгівлею. Таким чином, іще один вірний друг і надійний порадник утрачений для нас, але я вірю і сподіваюсь, що ненадовго.
Бідолашна місіс Везі доїхала зі мною до Лондона. Як можна було залишити її на самоті в Ліммеріджі, після того як і Лора, і я поїхали з дому? Тож було домовлено, що вона житиме у своєї неодруженої сестри, яка утримує школу в Клафамі. Восени місіс Везі має приїхати в гості до своєї вихованки, я б сказала — до прийомної дочки. Я щасливо довезла добру стареньку до місця призначення й лишила її на сестрин догляд, тихо щасливу тим, що через кілька місяців вона знов побачить Лору.
Що ж до містера Ферлі, то я, певно, не буду несправедлива, коли скажу, що він був невимовно радий від'їздові з дому нас, жінок. Було б просто безглуздям уявити, ніби він міг знудьгуватися за своєю небогою, — раніше він місяцями не робив ніяких спроб побачитися з нею. А його слова, сказані при нашому з місіс Везі від'їзді, буцім «серце йому розривається з горя», я вважаю признанням, що він тішиться в душі, бо нарешті позбувся нас. Остання його примха полягає в тому, що він найняв двох фотографів, аби вони безперервно робили дагеротипи рідкісних скарбів і диковинок, які є в його колекції. Один повний комплект таких дагеротипів містер Ферлі збирався пожертвувати Товариству механіків у Карлайлі. Дагеротипи будуть наклеєні на чудовий картон, а внизу багрянітимуть претензійні написи: «Мадонна з немовлям» Рафаеля. Із зібрання Фредеріка Ферлі, есквайра», «Мідна монета часів Тіглата Паласара. Із зібрання Фредеріка Ферлі, есквайра», «Унікальна гравюра Рембрандта, відома в Європі під назвою «Ляпка» — через граверову ляпку в кутку, якої немає на жодній іншій копії. Оцінена в 300 гіней.
