Прислуга - Кетрін Стокетт

— Десь п’ятий місяць? Я не знаю. — Міс Селія затуляє обличчя рушником. — Я приймала душ, коли відчула, що щось тягне внизу живота, дуже болить. Тому я сіла на унітаз, і воно вислизнуло. Наче воно хотіло втекти від мене. — Вона знову починає ридати, її плечі аж смикаються вперед.

Я обережно опускаю покришку унітаза та знову вмощуюся на підлогу.

— Наче йому краще померти, ніж залишатися всередині мене ще бодай хоч на секунду.

— Тепер послухайте мене. Це все Божа воля. Щось пішло не так усередині вас, і природа втрутилася та розпорядилася по-своєму. Я гадаю, наступного разу вам усе вдасться.

— Але тоді я пригадую ті пляшечки, і мене накриває хвиля гніву.

— Це було… вдруге.

— О Боже.

— Ми одружилися, тому що я була вагітна, — каже міс Селія. — Але того разу також стався викидень.

Я не можу витримати більше жодної секунди.

— Тоді чому, чорт забирай, ви п’єте? Ви ж знаєте, що неможливо зберегти дитинку, коли в тобі півлітра віскі.

— Віскі?

О, будь ласка. Я не можу на неї навіть дивитися з отим її дурнуватим виглядом «якого віскі?». Принаймні з опущеною покришкою запах не такий нестерпний. Коли ж прийде той дурнуватий лікар?

— Ти думала, що я… — вона хитає головою. — Це тонік для підтримання вагітності. — Вона заплющує очі. — Він від Чокто з парафії Феліціани…

— Чокто? — Я кліпаю очима. Вона ще дурніша, ніж я вважала. — Не можна довіряти тим індіанцям. Хіба вам не відомо, що ми труїли їхню кукурудзу. А що, як тепер вони намагаються отруїти вас.

— Лікар Тейт говорив, що це просто патока й вода, — вона голосно плаче в рушник. — Але я мусила це спробувати. Мусила.

Що ж, я здивована тим, який тягар сповзає з мене, яке полегшення я відчуваю від цього.

— Нічого страшного не сталося, просто трохи зачекайте. Повірте мені, міс Селіє, в мене п’ятеро дітей.

— Але Джонні хоче дітей зараз. О, Мінні! — вона похитує головою. — Що він зі мною зробить?

— Він пройде через це все. Він забуде про цих дітей: чоловіки це дуже добре вміють. І просто сподіватиметься, що наступного разу все буде гаразд.

— Він не знає про цю дитину. Ні про минулий раз.

— Ви ж казали, що через те він із вами й одружився.

— Це першого разу він знав, — міс Селія глибоко зітхає. — Насправді це вже… вчетверте.

І вона припиняє плакати, і в мене вичерпалися слова підтримки, щоб її заспокоїти. Десь на хвилину ми просто двоє людей, які замислилися над тим, чому речі є такими, якими вони є.

— Я гадала, — шепоче вона, — що коли я буду справді нерухомою, коли приведу когось, хто б наводив лад у домі, куховарив, то, можливо, збережу дитинку цього разу. — Вона ридає в рушник. — Я так хотіла цього малюка, щоб він був схожим на Джонні.

— Містер Джонні — симпатичний чоловік. У нього гарне волосся і…

Міс Селія приймає рушник від обличчя.

Швидко махаю рукою в повітрі, усвідомлюючи, що я щойно наробила.

— Мені потрібне свіже повітря, тут дуже гаряче.

— Звідки ти знаєш…?

Я роззираюся довкола, намагаючись вигадати якусь відмовку, та зрештою просто зітхаю.

— Він знає. Містер Джонні якось прийшов додому й побачив мене.

— Що?

— Так, мем. Він попросив мене не говорити вам, щоб ви продовжували думати, що він пишається вами. Він дуже вас любить, міс Селіє. Я бачила з його обличчя, як.

— Але… як довго він уже знає?

— Кілька… місяців.

— Місяців? Він був… дуже засмучений, що я брехала?

— Та ні, дідько його вхопи!! Він навіть зателефонував до мене додому кілька тижнів потому, щоб упевнитись, що я не маю наміру залишити вас. Сказав, що боїться, що знову вмиратиме з голоду, якщо я піду.

— О, Мінні, — плаче вона. — Мені шкода. Мені так шкода.

— Я бувала й у гірших ситуаціях.

Згадую про блакитну фарбу для волосся. Про обіди на морозному холоді. Але просто зараз у туалеті й досі знаходиться дитинка, й потрібно, щоб хтось це залагодив.

— Я не знаю, як учинити, Мінні.

— Лікар Тейт порадить вам пробувати далі, і тоді, я гадаю, ви продовжуватимете спроби.

— Він кричить на мене. Що я марную час у ліжку. — Вона хитає головою. — Він підла, жахлива людина.

Вона міцно притискає рушник до очей.

— Я більше так не можу.

Що дужче вона плаче, то блідішою стає.

Я намагаюся, щоб вона зробила ще хоч кілька ковточків кока-коли, та вона не хоче. Вона навіть не може піднести руку, щоб відштовхнути її.

— Мене зараз… знудить. Я…

Хапаю відро для помий і бачу, що міс Селія блює в нього, а тоді відчуваю, що на мені щось мокре, й дивлюся вниз — кров починає текти так швидко, що дістає й туди, де я сиджу. Щоразу, як вона напружується, кров поштовхами цебенить із неї. Я починаю розуміти, що вона втрачає більше, ніж людина може витримати.

— Сядьте, міс Селіє! Тепер глибоко вдихніть! — наказую я, але вона різко падає на мене.

— Ну-ну, ви ж не збираєтеся здаватися. Ну ж бо! — я намагаюся підвести її, але вона зм’якає, і відчуваю, як сльози заливають мої очі, тому що той клятий лікар уже давно повинен би бути тут. Він повинен би був вислати карету швидкої допомоги, бо за двадцять п’ять років мого прибирання у будинках ще ніхто й ніколи не казав мені, що потрібно робити, коли твоя біла господиня помирає на твоїх руках.

— Ну ж бо, міс Селіє! — верещу, та вона, як м’яка біла колода, і я нічого не можу вдіяти, як тільки сидіти поряд, трястися й чекати.

Спливло багато хвилин, допоки озвався дзвінок із задніх дверей. Я вмощую голову міс Селії на рушник, знімаю свої мешти, щоб не позалишати по будинку слідів крові, й біжу до дверей.

— Вона вирубилася! — говорю я лікарю, а медсестра проштовхується повз мене й прямує до задньої частини, неначе знає, куди їй потрібно. Вона виймає нашатир і підсовує його під ніс міс Селії. Та смикає головою, легенько скрикує та розплющує очі.

Медсестра допомагає мені стягнути із міс Селії її нічну сорочку, усю в крові. Очі в неї розплющені, але встати їй дуже важко. Я кладу на ліжко старі рушники, й ми допомагаємо їй лягти. Я йду на кухню, де лікар Тейт миє руки.

— Вона у спальні, — кажу я. Не на кухні, ти, гадино. Йому десь п’ятдесят, лікареві Тейту, він вищий за мене десь на півтора фута. У нього дуже біла шкіра й довге, вузьке безпристрасне обличчя. Нарешті він іде до спальні.

Просто перед тим, як він відчинить двері, я торкаюся до його руки.

— Вона не хоче, щоб про це знав її чоловік. Він же не дізнається, еге ж?

Він дивиться на мене, як на негритоску, і відповідає:

—