Прислуга - Кетрін Стокетт

Але Лерой стукає рукою по столі.

— Ніхто не повинен брати участі в цьому хаосі! Усі мене чують? — Він пильно дивиться на дітей. Я повертаюся до плити так, щоб він не бачив мого обличчя. Лише Господь допоможе мені, якщо він дізнається, що ми затіяли з міс Скітер.

Протягом усього наступного тижня я чую, як міс Селія розмовляє по телефону в спальні, залишаючи повідомлення для міс Гіллі, для Елізабет Ліфолт, для міс Паркерс, обох сестер Калдвел і десятьох інших жінок із Ліги. Навіть для міс Скітер, що мені не подобається ще більше. Я сама сказала міс Скітер: «Не здумайте їй зателефонувати. Не заплутуйте цю павутину ще більше, ніж є».

Найбільше в цьому всьому мене дратує те, що коли міс Селія закінчує всі ті дурнуваті дзвінки та вішає слухавку, то потім ­піднімає слухавку знову, вслухається в тон гудка, чи лінію бува, не зайнято.

— Із цим телефоном усе гаразд, — говорю я.

Вона продовжує всміхатися до мене так, наче то вона прибирала впродовж місяця та в неї зараз повна кишеня готівки.

— Чому ви в такому гарному гуморі? — зрештою запитую я. — Містер Джонні був люб’язний чи ще щось таке? — Збираюся видати моє чергове «коли ви скажете йому про мене», та вона випереджує мене.

— О, він був дуже хороший, — каже вона. — І вже недовго до того моменту, коли я розповім йому про тебе.

— Гаразд, — погоджуюсь я й те саме маю на увазі. Мені вже в горлі стоїть ця брехлива гра. Уявляю, як вона повинна всміхатися містеру Джонні, подаючи йому мої котлети зі свинини, як цей хороший чоловік змушений удавати, що пишається нею, хоча знає насправді, що це готувала я. Вона ліпить дурепу із себе, дурня зі свого доброго чоловіка та брехуху з мене.

— Мінні, ти не проти сходити й принести мені пошту? — вона просить мене навіть тоді, коли сидить поруч одягнена, а в мене всі руки в маслі, працює блендер і потрібно вийняти одяг із машинки. Вона наче єврейка в суботу, в тому сенсі, що не хоче робити багато кроків за день. Але в нас така субота щодня.

Я витираю руки й виходжу до поштової скриньки, проли­ваючи півгалона поту дорогою. Я про те, що на вулиці лише дев’яносто дев’ять градусів. У траві біля поштової скриньки знаходжу два пакунки розміром десь із два фути. Я бачила її з такими коричневими коробками раніше, це щось схоже на один із кремів, які вона замовляє. Але коли я піднімаю пакунок, він важкий. Видає брязкітливі звуки, ніби я волочу пляшки з кока-колою.

— Ви щось отримали, міс Селіє. — Я хляпаю коробки на підлогу в кухні.

Я ніколи не бачила, щоб вона підстрибувала так швидко. Фактично, єдина річ, яку міс Селія робила швидко, це одягалась.

— Це лише моє… — вона щось мимрить. Тягне пакунок усю дорогу до кімнати, й до мене долинає грюкання дверима.

Через годину я повертаюся до її спальні, щоб пройтися пило­сосом по килимках. Міс Селія не лежить у ліжку, її немає у ванній кімнаті. Я знаю, що вона не на кухні, чи у вітальні, чи на вулиці біля басейну. І я щойно повитирала пил у гардеробній за номером один і гардеробній за номером два та пройшлася пилососом по ведмедеві. Це означає, що вона мусить бути десь нагорі. У тих жахливих кімнатах.

Перед тим як мене звільнили за те, що звинуватила містера Білого Менеджера в носінні перуки, я прибирала танцювальні зали в готелі «Роберт Е. Лі». Від тих великих порожніх, безлюдних кімнат, серветок у губній помаді та стійкого запаху парфумів у мене мурашки по шкірі. І так само я почуваюся нагорі в будинку міс Селії. Там навіть є стародавня колиска, в якій дитячий капелюшок від старої ляльки містера Джонні та срібне брязкальце, що, присягаюся, деколи торохтить саме по собі. І роздуми про той брязкіт схиляють мене до думки, чи ті пакунки не мають стосунку до постійних зникнень міс Селії в тих кімнатах практично щодня.

І я вирішую, що час мені самій піднятися й глянути.

Наступного дня я не спускаю ока з міс Селї в очікуванні її зникнення в горішніх кімнатах. Це щоб я змогла побачити, що ж вона робитиме. Десь біля другої жінка встромляє голову в кухню і якось дивно всміхається мені. Через хвилину чую рипіння на стелі.

Одразу ж обережно рушаю до сходів. Попри те, що йду навшпиньки, миски у буфеті постукують, дошки в підлозі риплять. Я піднімаюся нагору так повільно, що чую власне дихання. Нагорі звертаю в довгий коридор. Минаю широко відчинені двері до спалень — одні, другі, треті. Двері за номером чотири, наприкінці, зачинено нещільно — щілина десь до одного дюйма. Підходжу ще ближче. І крізь щілину розрізняю її.

Вона сидить на жовтому двоспальному ліжку, не всміхається. Пакунок, притягнений мною від поштової скриньки, стоїть відкритий перед нею, а на ліжку вишикувалась десь із дюжина пляшечок із коричневою рідиною. Мені починає пекти в грудях, потім гаряча хвиля підступає до підборіддя, рота. Я вже знаю вигляд таких пласких пляшечок. Я доглядала жалюгідного п’яни­цю протягом дванадцяти років, і коли, нарешті, мій лінивий і марнотратний батечко вмер, я заприсягнулася Богу зі сльозами на очах, що ніколи не вийду заміж за такого. А потім зробила це.

І ось зараз я знову доглядаю прокляту Богом п’яничку. Ці пляшечки навіть не з крамниці, вони вкриті зверху червоним воском, так, як це робив мій дядечко Тоуд, закорковуючи свій самогон. Мама завжди говорила мені, що справжні алкоголіки п’ють домашню горілку, тому що вона міцніша. Тепер я знаю, що вона така сама дурна, яким був і мій батечко, і Лерой, коли дістає «Олд Кроу», хіба що не бігає за мною з пательнею.

Міс Селія піднімає пляшечку, дивиться на неї, ніби там усере­дині сам Ісус Христос і вона не може дочекатися миті спасіння. Вона відкорковує її, надпиває маленький ковточок і зітхає. Тоді робить три великі ковтки й лягає назад на свої розкішні подушки.

Мною починає тіпати, коли я бачу, як по її обличчю пробігає хвиля полегшення. Вона так прагнула якомога швидше допастися до свого напою, що навіть не зачинила ці кляті двері. Зціп­люю зуби, щоб не скричатися до неї. Зрештою примушую себе спуститися на кухню.

Коли міс Селія приходить до мене через десять хвилин, то сідає за кухонний стіл і запитує, чи я готова їсти.

— Котлети зі свинини в холодильнику, а я сьогодні не обідаю, — говорю та гупаю з кухні.

Пополудні міс Селія сидить на покришці унітазу у своїй ванній кімнаті — тут над бачком сушка для волосся. Її вибілену голову покриває ковпак. Із таким приладом вона не почує навіть вибуху ядерної бомби.

Піднімаюся сходами, протираючи ганчірками пил, і відчиняю ту шафку. Дві дюжини пласких пляшечок з віскі заховано за старими пошарпаними ковдрами, що їх міс Селія, гадаю, привезла із собою з округу Туніка. На пляшках немає етикеток, тільки на склі витиснуто літери «Старий Кентуккі». Дванадцять іще повні, приготовані на завтра.