Прислуга - Кетрін Стокетт
Першого четверга липня, о дванадцятій годині дня, міс Селія встає з ліжка на урок кулінарії. Вона одягнена у білий светр, такий тісний, що та шльондра має вигляд святої. Присягаюся, що її одяг стає тіснішим із кожним тижнем.
Ми вмощуємося на свої місця: я — біля плити, вона — на свій стілець. Мені важко слово до неї вимовити, після того, як минулого тижня знайшла ті кляті пляшечки. Я не серджуся. Я просто шаленію.
Але протягом останніх шести днів я щодня присягалася, що дотримуватимусь маминого правила за номером один. Якби я щось сказала їй, це означало б, що я нею переймаюся, а це не так. Це не моя справа, й мене не стосується, що вона ледача дурна п’яничка.
Ми кладемо відбиту сиру курку на решітку. Після того я повинна стомільйонний раз нагадати цій дурепі помити руки, доки вона не повбивала нас обох.
Спостерігаю, як шипить курка, та намагаюся забути, що вона поряд. Смажена курятина завжди трошки покращує мій настрій. Я майже забуваю, що працюю на алкоголічку. Коли страва готова, більшу частину кладу до холодильника на вечерю. Решту викладаю на тарілку для нашого обіду. Вона сидить за кухонним столом навпроти мене, як завжди.
— Візьми грудку, — пропонує вона, витріщившись на мене своїми блакитними очиськами. — Ну, бери ж.
— Я з’їм ніжку та стегно, — відповідаю, беручи їх із тарілки. Я перегортаю «Джексон Джорнал» на рубрику «Метро». Затуляю газетою своє обличчя так, щоб не бачити її.
— Але на них майже нема м’яса.
— Зате вони смачні. Жирні, — я продовжую читати, намагаючись ігнорувати її.
— Добре, — погоджується вона, беручи грудку. — Гадаю, це робить нас ідеальними партнерами щодо поділу курки, — а ще за хвилину править далі. — Знаєш, Мінні, я щаслива, що в мене така подруга, як ти.
Мені стає недобре, й десь у грудях наростає гаряча відраза. Опускаю газету й просто дивлюся на неї.
— Ні, мем, ми не друзі.
— Хіба… я впевнена, що ми ними є, — вона всміхається так, ніби робить для мене велику послугу.
— Ні, міс Селіє, ми не друзі.
Вона кліпає штучними віями. «Припини це, Мінні», — підказує мені внутрішній голос. Але я вже знаю, що зупинитись не можу. Я знаю зі своїх стиснутих кулаків, що не терпітиму більше цього всього жодної хвилини.
— Це через те… — вона опускає погляд у свою тарілку. — … що ти темношкіра? Чи тому що ти… не хочеш бути моїм другом?
— Існує так багато причин. Те, що ви біла, а я чорна, десь посередині списку.
Вона вже зовсім не всміхається.
— Але… чому?
— Тому що, коли я вам говорю, що не встигла вчасно проплатити за світло, це не означає, що я прошу у вас грошей, — починаю я.
— О, Мінні…
— Тому що ви навіть не зволите зізнатися вашому чоловікові про те, що я тут працюю. Тому що ви сидите в цьому домі двадцять чотири години на добу й доводите мене до шалу.
— Ти не розумієш. Я не можу. Я не можу вийти.
— Але все це ніщо порівняно з тим, що мені відомо тепер.
Її обличчя під усім цим гримом стає блідішим за тінь.
— Увесь цей час я думала, що ви помираєте від раку чи у вас проблеми із психікою. Бідна міс Селія, от що я думала всі ці дні.
— Я знаю, що це важко…
— О, тепер я знаю, що ви не хвора. Я бачила вас із тими пляшечками нагорі. І ви більше мене не обдурите на жодну секунду.
— Пляшечки? О Боже, Мінні, я…
— Мені вартувало би повиливати їх у каналізацію. Я мушу розповісти про це містеру Джонні просто зараз…
Вона схоплюється, перекидаючи свій стілець.
— Ти не насмілишся розказати…
— Ви вдаєте, що хочете дітей, а самі п’єте стільки, що й слона можна отруїти.
— Якщо ти розкажеш про це йому, я звільню тебе, Мінні! Ти мене чуєш? — на її очах з’являються сльози. — Якщо ти хоч пальцем зачепиш ці пляшечки, я звільню тебе просто зараз!
Але кров уже так пульсує у моїй голові, що я неспроможна зупинитись.
— Звільнити мене? Хто ще погодиться прийти сюди таємно працювати, тоді, коли ви всі дні тиняєтеся будинком п’яною?
— Ти думаєш, що я не можу тебе звільнити? Від сьогодні ти не працюєш! — вона ридає й тицяє в мене пальцем. — Доїдай свою курку та йди додому!
Вона хапає свою тарілку з білим м’ясом і несе крізь відчинені навстіж кухонні двері. Чую, як вона кидає нею об довгий вишуканий стіл у вітальні та як суне підлогою крісло. Я опускаюся на своє місце, тому що мої коліна трясуться, й витріщаюся на свою курку.
Я щойно втратила ще одну кляту роботу.
Прокидаюся в суботу о сьомій годині ранку через жахливий головний біль і припухлий язик. Лерой краєм ока спостерігає за мною: він уже відчув, що щось негаразд.
Він відчув це ще вчора за вечерею та запідозрив знову, коли прийшов о п’ятій годині ранку.
— Що тебе мучить? Маєш якісь проблеми на роботі, так? — запитує він уже втретє.
— Нічого мене не мучить, крім п’яти дітей і чоловіка. Ви всі зводите мене з розуму.
Мені зовсім непотрібно, щоб він дізнався, що я посварилася ще з однією білою жінкою та втратила чергову роботу. Вдягаюсь у свій червоний домашній халат і тупаю на кухню. Вичищаю її до такого стану, в якому вона не була ще ніколи.
— Мамо, куди ти зібралася? — верещить Кіндра. — Я голодна.
— Я йду до Ейбілін. Мамі необхідно побути з кимось, хто не смикатиме її щоп’ять хвилин. — Я проходжу повз Шуґар, яка сидить на передніх сходах. — Шуґар, сходи на кухню та зготуй щось Кіндрі на сніданок.
— Вона вже їла. Лише півгодини тому.
— Гаразд, але вона знову голодна.
Я проходжу два квартали до будинку Ейбілін через Тік-роуд до Феріш-стрит. І хоча надворі спекотно, як у пеклі, й асфальт уже аж парує, дітиська грають у м’яча, копають бляшанки, стрибають на скакалці.
— Привіт, Мінні, — хтось гукає до мене що п’ятдесят футів. Я киваю головою, проте привітнішою не стаю. Не сьогодні.
Зрізаю дорогу через садок Іди Пікс. Двері до кухні Ейбілін відчинено. Ейбілін сидить за столом, читає одну з тих книжок, які дістала для неї міс Скітер у бібліотеці для білих. Вона підводить очі, коли чує рипіння літніх дверей. Гадаю, вона бачить, що я сердита.
— Хай Господь береже того, хто скоїв це з тобою.
— Селія Рей Фут, ось хто.
Я розташовуюся навпроти неї. Ейбілін устає та наливає мені кави.
— Що вона зробила?
Розповідаю їй про знайдені пляшечки. Сама не знаю, чому не розповіла їй про це ще тиждень тому, як тільки дізналася. Можливо, не хотіла, щоб вона
