Прислуга - Кетрін Стокетт

— Ти впевнена? — шепоче він і цілує мене в губи, не так благо­пристойно, як раніше. Його рука все ще на верхній чверті мого стегна, і я знову ловлю себе на тому, що мені цікаво, чи він був такий зі своєю нареченою, Патрицією. Я навіть не знаю, чи вони спали разом. Від думки про них мене нудить, і я відсторонююсь.

— Я просто… Я не можу, — говорю. — Ти знаєш, я не могла би сказати мамі правду…

Він засмучено зітхає. Як же я люблю цей вираз на його облич­чі, це розчарування. Тепер я розумію, чому дівчата опираються. Задля цього солодкого вигляду жалю.

— Не бреши їй, — погоджується він. — Ти знаєш, я ненавиджу брехню.

— Зателефонуєш мені з готелю? — запитую я.

— Так, — відповідає він. — Шкода, що мушу так швидко йти. О так, трохи не забув, через три тижні в суботу ввечері мама з татом хочуть, щоби ви прийшли на вечерю.

Я сідаю рівніше. Я ніколи не зустрічалася з його батьками.

— Що ти маєш на увазі… ви всі?

— Ти й твої батьки. Приїдьте до міста, познайомтеся з моєю сім’єю.

— Але… чому ми всі?

Він знизує плечима.

— Мої батьки хочуть зустрітися з ними. І я хочу, щоби вони познайомилися з тобою.

— Але…

— Вибач, маленька, — каже він і заправляє мені за вухо пасмо волосся, — мушу йти. Зателефонувати тобі завтра ввечері?

Я киваю. Він повертається назад у спеку та від’їжджає, махаючи рукою татові, що йде курною доріжкою.

Я залишилася сама в «кадилаку» й почала хвилюватися. Вечеря в будинку сенатора. З мамою, яка ставить тисячу запитань. Готова задля мене на будь-який відчайдушний вчинок. Розкаже про бавовняний трастовий фонд.

Через три нестерпно довгі й жаркі ночі, без чуток від Юл Мей та інших служниць, повернувся Стюарт, просто із зустрічі на узбережжі. Мені вже набридло сидіти за друкарською машинкою й не набирати нічого, окрім повідомлень і листів міс Мирни. Я збігаю сходами вниз, він обіймає мене, наче вже минуло кілька тижнів.

Стюарт засмаг, його біла сорочка вим’ялася на спині від кермування, рукава закочені. На вустах його вічна диявольська усмішка. Ми сідаємо у протилежних кінцях кімнати відпочинку та втуплюємось одне в одного. Чекаємо, коли мама піде спати. Тато ліг, як тільки сіло сонце.

Очі Стюарта пожирають мене, а мама щось балакає про спеку та про те, як Карлтон нарешті зустрів «ту єдину».

— І, Стюарте, ми в захваті від обіду з батьками. Будь ласка, перекажи своїй мамі, що я так говорила.

— Так, мем. Звісно, що перекажу.

Він знову мені всміхається. Є так багато речей, які мені в ньому подобаються. Коли ми розмовляємо, він дивиться мені просто в очі. Його долоні шерехаті, а нігті чисті й підстрижені. Я люб­лю те шерехате відчуття на своїй шиї. І я збрешу, якщо не зізнаюся, що це приємно мати когось, із ким можна ходити на весілля та вечірки. Не треба зносити погляд Ралі Ліфолта, коли він виявляє, що я знову прийшла сама. Той похмурий погляд, коли йому доводиться подавати пальто не лише Елізабет, а й мені, а також приносити мені щось випити.

Тепер є Стюарт. З тієї миті, як він заходить, я захищена, звільнена. Мама не критикує мене в його присутності, побоюючись, що він і сам може помітити мої недоліки. Вона не пилятиме мене перед ним, тому що знає: я поводитимусь погано, нитиму. А це зменшить мої шанси. Для мами це велика гра: відкрити тільки одну мою грань, щоби справжня я не вилізла на поверхню, аж поки не стане «надто пізно».

Нарешті, о пів на десяту, мати пригладжує спідницю, складає ковдру, повільно й ідеально, як лист із заповітом.

— Ну, думаю, час спати. Євгеніє, залишаю тебе з молодим чоловіком. — Вона кидає на мене пильний погляд. — Не сидіть допізна.

Я мило усміхаюся. Чорт забирай, мені двадцять три роки.

— Мамо, звичайно, що ні.

Вона йде, і ми сидимо, переглядаємось, усміхаємось.

Чекаємо.

Мама ходить кухнею, зачиняє вікно, вмикає воду. Спливає кілька секунд, і ми чуємо «клац-клац» — двері її спальні зачиняються. Стюарт устає і кличе: «Ходи сюди!» І ось він уже з мого боку кімнати. Ще один крок — і він кладе мої руки на свої стегна та цілує мене так, наче я напій, який увесь день прагне випити. Я чула, дівчата говорять, що це відчуття ніби танення. Але, гадаю, що це, як піднесення, піднесення все вище й вище, і споглядання пейзажів за огорожею, кольорів, ніколи раніше не бачених.

Я повинна змусити себе відсторонитися. Мені є що сказати.

— Іди сюди. Сідай.

Ми сидимо пліч-о-пліч на дивані. Він знову намагається поцілувати мене, але я відхиляюся. Я намагаюся не звертати увагу на те, що засмага робить його очі такими блакитними. Чи на те, що волосся на його руках золотисте, немов вибілене.

— Стюарте, — я ковтаю слину, готова поставити страшне запитання. — Коли ти був заручений, твої батьки були розчаровані? Коли з Патрицією сталося те… що сталось?

Вираз його обличчя відразу стає жорстким. Він дивиться на мене.

— Мама була розчарована. Вони були близькі.

Я вже шкодую, що почала про це, але я повинна знати.

— Як саме близькі?

Він оглядає кімнату.

— У тебе є щось випити? Бурбон?

Я йду на кухню та наливаю йому склянку з продовольчої пляшки Паскаґули, додаю туди багато води. Ще з першого разу Стюарт дав зрозуміти, що розмова про його наречену — це невдала тема. Але мені потрібно знати, що сталося. Не тільки тому, що мені цікаво. Я ніколи не мала стосунків. Мені треба знати, чому розлучаються назавжди. Мені треба знати, скільки правил можна порушити, перш ніж тебе викинуть, і передусім, які це правила.

— Тобто вони були хорошими друзями? — запитую я. Через два тижні я зустрічаюся з його мамою. Моя мама на завтра запланувала похід до Кеннінґтону.

Він робить великий ковток, кривиться.

— Вони могли сидіти в кімнаті та обговорювати, як виготовляти квіткові композиції, чи хто і з ким одружується. — Тепер не лишилося й сліду від його грайливої усмішки. — Мама була приголомшена. Коли все… розпалось.

— Отже… вона порівнюватиме мене з Патрицією?

Якусь секунду Стюарт кліпає.

— Імовірно, так.

— Чудово. Я вже не можу дочекатись.

— Мама… просто захищає мене. Вона боїться, що я знову поранюсь. — Він дивиться вбік.

— А де зараз Патриція? Вона все ще живе тут чи…

— Ні. Вона виїхала. Переїхала до Каліфорнії. Тепер ми можемо порозмовляти про щось інше?

Я зітхаю, падаю спиною на диван.

— Ну, твої батьки хоч у курсі, що сталось? Я маю на увазі, чи можу я дізнатися про це? — Бо відчуваю спалах гніву, що він відмовчується.

— Скітер, я тобі казав, я ненавиджу говорити… — Але потім він скрегоче зубами, знижує голос. — Тато знає тільки частину. Мама знає правду, батьки Патриції теж. І звичайно, вона. —