Прислуга - Кетрін Стокетт

— І тоді вона мене звільнила.

— О, Боже, Мінні!

— Пригрозила, що знайде собі іншу прислугу. Але хто працюватиме в такої жінки? Якась недолуга сільська дівка, що живе неподалік і зовсім не тямить у тому, що подавати потрібно з лівого боку, а прибирати з правого.

— Ти думала про те, щоб попросити вибачення? Можливо, підеш у понеділок уранці та поговориш…

— Я не збираюся перепрошувати п’яницю. Я ніколи не просила пробачення у мого тата й напевне не проситиму в неї.

Якусь мить ми обоє мовчимо. Я залпом випиваю свою каву, спостерігаю за ґедзем, що дзижчить перед літніми дверима Ейбілін, буцаючись своєю твердою потворною головою у скло «тук-тук-тук», доки не падає на сходи. І крутиться на долівці, немов якийсь божевільний.

— Я не можу спати. Не можу їсти, — товчу я.

— Кажу тобі, Селія, напевно, найгірша з усіх, на кого ти працювала.

— Вони всі були погані. Але Селія — найгірша.

— А хіба не так? Ти пам’ятаєш, як одного разу міс Волтер змусила тебе заплатити за кришталевий келих, який ти розбила? Десять доларів вирахувала з твоєї зарплати? А потім ти дізналася, що такі самі келихи коштують три долари за штуку в «Картерз»?

— Гм-м-м-м.

— О, а ти пам’ятаєш того божевільного містера Чарлі, того, що завжди називав тебе негритянкою в обличчя, бо вважав, що це дуже дотепно. І його дружину, ту, яка змушувала тебе обідати надворі, навіть у січні. І навіть тоді, коли падав сніг.

— Мені холодно від самої думки про це.

— І що… — Ейбілін підсміюється й намагається водночас говорити. — А як щодо міс Роберти? Те, як вона змушувала тебе сидіти за кухонним столом, доки випробовувала на тобі свої нові фарби для волосся? — Ейбілін витирає очі. — Господи, я ніколи не бачила блакитного волосся на чорній жінці до того чи після того. Лерой примовляв, що ти скидалася на дивака з космосу.

— Нічого смішного. Я витратила три тижні та двадцять п’ять доларів, щоб моє волосся знову стало чорним.

Ейбілін хитає головою, видихає із себе виразне «Гм-м-м», випиває маленький ковточок кави.

— А міс Селія? — запитує вона. — Як вона ставилась до тебе? Скільки вона платила тобі, щоб ти терпіла ситуацію з містером Джонні й уроки кулінарії? Напевно, менше, ніж усі інші.

— Ти знаєш, що я мала подвійну платню.

— О, це правда. А, проте, усі ті її друзі, що постійно приходили, ти повинна була постійно прибирати за ними.

Я просто дивлюся на неї.

— І ті її десятеро дітей. — Ейбілін притискає серветку до губ, ховаючи усмішку. — Тебе, мабуть, доводило до шалу те, як вони всі днями верещать, зчиняють гармидер у тому великому будинкові.

— Гадаю, Ейбілін, ти донесла до мене свою точку зору.

Ейбілін усміхається, поплескує мене по плечі.

— Вибач, люба, але ти моя найкраща подруга. І я вважаю, що тобі там не так уже й погано. Ну й нехай вона собі перепустить чарочку чи дві на день. Іди й поговори з нею у понеділок.

Відчуваю, як моє лице збабчилося.

— Ти гадаєш, вона візьме мене назад? Після всього, що я наплела?

— Більше ніхто на неї не працюватиме. І їй це відомо.

— Так. Вона тупувата, — зітхаю я. — Але вона не дурна.

Я йду додому. Не зізнаюся Лероєві, що мене турбує, проте думаю про це весь день і впродовж вихідних. Мене звільняли більше разів, ніж у мене є пальців. Я молюся Богу, щоби повернути собі роботу у понеділок.

Розділ 18

У понеділок уранці я їду на роботу, усю дорогу повторюючи: «Я знаю, що поводилася зухвало…» Заходжу на її кухню: «І знаю, що то не моя справа…» Кладу на стілець свою сумку: «І… і…» Це найважча частина. «І я прошу вибачення».

Напружуюся, коли чую, як будинком ступають ноги міс Селії. Я не знаю, на що сподіватися, — чи вона буде холодною, чи божевільною, чи просто знову звільнить мене, тепер уже офіційно. Усе, що мені потрібно зробити, це заговорити першою.

— Доброго ранку! — вітається вона. Міс Селія все ще у нічній сорочці. Вона ще навіть не розчісувалась, і на ній жодної краплі макіяжу.

— Міс Селіє… Я маю вам дещо сказати…

Вона стогне, хапаючись руками за живіт.

— Ви… вам погано?

— Так. — Вона кладе на тарілку печиво й трохи шинки, тоді відкладає шинку.

— Міс Селіє, я хочу, щоб ви знали…

Але поки я говорю, вона вже виходить, і я розумію, що в мене виникли певні проблеми.

Я продовжую робити свою роботу. Можливо, я ненормальна, що вдаю, ніби й далі на неї працюю. Можливо, вона навіть не заплатить мені за сьогодні. Після обіду я вмикаю «Як повертається світ» із міс Крістін і прасую. Зазвичай міс Селія заходить і переглядає програму зі мною, та не сьогодні. Коли закінчується передача, я ще трохи чекаю на неї на кухні, та вона не з’явля­ється навіть на свій урок із кулінарії. Двері спальні залишаються зачиненими, й до другої години я вже не маю про що думати, крім того, що потрібно прибирати у спальнях. Від страху моє нутро, наче розплавлена лава. Якби мені вдалося хоч кілька слів уставити цього ранку.

Урешті-решт вирушаю до задньої частини будинку, дивлюся на ті зачинені двері. Стукаю, але без відповіді. Користуюся нагодою й відчиняю двері.

Одначе постіль порожня. Тепер мені потрібно впоратися із зачиненими дверима до ванної.

— Я збираюся поприбирати тут! — вигукую. Та відповіді немає, хоч я знаю: вона там. Я відчуваю її за тими дверима. Починаю пітніти. Мені вже хочеться покінчити з цією проклятою розмовою.

Ходжу кімнатою з мішком для брудної білизни, збираю речі, що накопичилися за вихідні. Двері до ванної залишаються зачиненими, й звідти не долинає жодного звуку. Я знаю, що там всередині безлад. Я рівніше заправляю на ліжку простирадла, водночас вислуховуючи хоч якісь ознаки життя за дверима. Блідо-жовта подушка-валик — найжахливіша з бачених мною річ, зав’язана з країв, як жовтий хот-дог. Кидаю її на матрац, а зверху застилаю покривалом.

Витираю пил із тумбочок біля ліжка: з боку Селії стос журналів «Лук» і замовлена книжка з покеру. Поправляю купку книжок з боку містера Джонні. Він багато читає. Піднімаю та гортаю «Вбити пересмішника».

Поглянемо, що там. Книжка про чорних. Цікаво, чи побачу я колись книжку міс Скітер на цій тумбочці. Не з моїм справжнім іменем, це напевне.

Нарешті я чую шум: щось шкрябається за дверима ванної кімнати.

— Міс Селіє, я тут. Просто хочу, щоб ви знали.

Але знову жодної відповіді.

«Що б там не відбувалося, це мене не стосується», — говорю я подумки, а тоді вигукую:

— Я просто збираюся виконати свою роботу та забратися звідси, доки містер Джонні не повернувся додому з пістолетом. — Сподіваюся хоч так виманити її звідти. Не вдається.

—