Прислуга - Кетрін Стокетт
— Стюарте, я просто хочу знати, щоби самій так не зробити.
Він дивиться на мене та намагається засміятись, але те, що йому вдається, більше схоже на гарчання.
— Ти би ніколи в житті так не зробила.
— Що? Що вона зробила?
— Скітер. — Він зітхає й ставить склянку на стіл. — Я втомився. Краще просто піду додому.
Наступного ранку заходжу на заповнену парою кухню і з жахом думаю про майбутній день. Мама у своїй кімнаті збирається у похід магазинами, щоби купити нам одяг для вечері у Вітвортів. На мені сині джинси та незаправлена блуза.
— Доброго ранку, Паскаґуло.
— Доброго ранку, міс Скітер. Ви снідатимете, як завжди?
— Так, будь ласка, — підтверджую я.
Паскаґула маленька та жвава. Минулого червня я сказала їй, що люблю каву без молока, ледь намащені маслом тости, і вона більше ніколи не перепитувала. Вона, наче Константін, ніколи не забуває нічого, що стосується нас. Мені аж цікаво, скільки сніданків білих жінок вона пам’ятає. Дивно, як це прожити все своє життя, намагаючись не забути про те, що хтось любить їсти тост із маслом, і про кількість крохмалю, і про зміну постільної білизни.
Вона ставить переді мною каву. Вона не подає її мені. Ейбілін розповіла, що так не роблять, тому що ваші руки можуть торкнутись.
Я вже не пам’ятаю, як це робила Константін.
— Дякую, — кажу, — дуже дякую.
Якусь секунду вона кліпає, ледь усміхається.
— Прошу.
Я розумію, що вперше подякувала щиро. Здається, вона почувається незручно.
— Скітер, ти готова? — гукає позаду мама. Відгукуюсь, що так. Доїдаю свій тост, сподіваючись, що цей похід магазинами закінчиться швидко. Я вже на десять років застара, щоби мама вибирала мені одяг. Я озирнулась і помітила, що Паскаґула біля мийки спостерігає за мною. Коли дивлюся на неї, вона відвертається.
Я сиджу на столі та проглядаю «Джексон джорнал». Моя наступна колонка міс Мирни — в ній буде розкрито таємниці плям від води — не вийде до наступного понеділка. У розділі національних новин є стаття про нові таблетки, «Валіум», як їх називають, «щоб допомогти жінкам упоратись із щоденними проблемами». Боже, зараз мені треба з десяток цих маленьких таблеток.
Піднімаю голову й здивовано бачу, що Паскаґула стоїть поруч зі мною.
— Ви… Паскаґуло, вам щось потрібно? — запитую я.
— Міс Скітер, мені треба вам дещо сказати. Щось про це…
— Не можна бути одягненою в комбінезон у Кеннінґтоні, — говорить мама з порога. Паскаґула неначе випаровується. Вона повертається до раковини, тягнучи чорний гумовий шланг із краном для посудомийної машини.
— Іди нагору й одягни щось відповідне.
— Мамо, це те, що я ношу. Який сенс гарно одягатися для того, щоб купити новий одяг?
— Євгеніє, будь ласка, не ускладнюй ситуацію.
Мама повертається до своєї спальні, та я знаю, що це не кінець. Свист посудомийної машини заповнює кімнату. Підлога вібрує під моїми голими ногами, і цей гуркіт заспокоює, він досить гучний, щоби заглушити розмову. Я дивлюся на Паскаґулу, що стоїть біля мийника.
— Паскаґуло, ви хотіли щось мені сказати, — запитую я.
Паскаґула позирає на двері. Вона така маленька, майже як половина мене. Вона така боязка, що я опускаю голову, коли розмовляю з нею. Вона підходить трохи ближче.
— Юл Мей — моя двоюрідна сестра, — крізь шум машини розрізняю Паскаґулу. Вона шепоче, але тепер її тон не такий боязкий.
— Я… не знала.
— Ми близькі родичі, й вона через вихідні приходить до мене в гості. Вона розповіла мені, що ви робите. — Вона примружує очі, а я вирішую, що вона збирається попросити мене, щоб я дала її кузині спокій.
— Я… ми змінюємо імена. Вона говорила вам про це, так? Я не хочу, щоби в когось виникли проблеми.
— Вона мені сказала, що в суботу хотіла допомогти вам. Вона намагалася зателефонувати Ейбілін, але не змогла. Я би встигла сказати вам раніше, але… — Вона знову втупилась у дверний отвір.
Я приголомшена.
— Вона? Вона розповість? — Я встаю. Всупереч здоровому глузду, я не можу не спитати. — Паскаґуло, ви… не хотіли би теж допомогти з історіями?
Вона довго й пильно на мене дивиться.
— Тобто розповісти вам, як це працювати… на вашу маму?
Ми дивимось одна на одну та, напевно, думаємо про однакове. Їй буде некомфортно розповідати, а мені некомфортно слухати.
— Не маму, — швидко відповідаю я. — Про інші роботи, які ви мали до цього.
— Це моя перша робота в будинку. Я подавала обід у «Олд Лейді Гоум» до того, як вони переїхали до Флоувуда.
— Ви маєте на увазі, що мама нічого не мала проти, що це ваша перша робота в будинку?
Паскаґула втупилась у червоний лінолеум на підлозі, знову боязка.
— Ніхто б не захотів працювати в неї, — пояснює вона. — Після того, що сталося з Константін.
Я обережно кладу руку на стіл.
— Що ви думаєте про… це?
На обличчі Паскаґули жодних емоцій. Вона кілька разів кліпає, однозначно намагається мене перехитрувати.
— Я нічого про це не знаю. Просто хотіла переказати вам слова Юл Мей. — Вона йде до холодильника, відчиняє його та нахиляється досередини. Я глибоко дихаю. Усе по черзі.
Шопінг із мамою був не таким нестерпним, як зазвичай, можливо, тому, що в мене покращився настрій, коли я почула повідомлення від Юл Мей. Мати сидить у кріслі в примірочній, а я вибираю перший із приміряних жіночий костюм — світло-блакитний, попліновий, із жакетом із круглим комірцем. Ми залишаємо його в крамниці, щоб розшили поділ. Я дивуюся тому, що мама нічого не приміряє. Через півгодини вона каже, що втомилася, тож я відводжу її до Лонґліфа. Мама йде до своєї кімнати трохи подрімати.
Коли ми приїжджаємо додому, я телефоную Елізабет, моє серце шалено калатає, але трубку піднімає саме вона. У мене не вистачає нахабства покликати Ейбілін. Після історії з сумкою я обіцяла собі бути обережнішою.
Тож я чекаю на вечір, сподіваючись, що Ейбілін буде вдома. Я сиджу на бляшанці з борошном, перебираю пальцями сухий рис. Вона відповідає після першого ж гудка.
— Ейбілін, вона допоможе нам. Юл Мей погодилася!
— Сказала що? Коли ви дізнались?
— Сьогодні. Мені переказала Паскаґула. Юл Мей не могла з вами зв’язатись.
— Господи, у мене не працював телефон, бо цього місяця я не заплатила. Ви говорили з Юл Мей?
— Ні, я подумала, що було б краще, якби спершу з нею поговорили ви.
— Дивно, сьогодні я телефонувала від міс Ліфолт у будинок міс Гіллі, але вона відповіла, що Юл Мей більше там не працює, і повісила трубку. Я порозпитувала, але ніхто нічого не знає.
— Гіллі її звільнила?
— Я не знаю. Сподіваюся, вона сама пішла.
— Зателефоную Гіллі та з’ясую це. Боже, маю надію, що з нею все гаразд.
— І тепер, мій телефон працює, я намагатимусь зв’язатися з Юл Мей.
Я чотири рази
