Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

У присмерку щось мерехтіло. Равік озирнувся. Так мерехтіло, ніби навколо Рон-Пуена хтось розставив дзеркальні піраміди, і вони відбивали сірувате світло травневого вечора.

Він зупинивсь і придивився до них уважніше. То були й справді дзеркальні піраміди. їх стояв цілий ряд за грядками тюльпанів, моторошно подібних одна до одної.

— Що то таке? — спитав він садівника, який скородив скопану грядку.

— Дзеркала, — відповів той, не відводячи очей від граблів.

— Я й сам бачу. Коли я був востаннє в Парижі, вони ще тут не стояли.

— А вас довго тут не було?

— Три місяці.

— Три місяці?.. їх поставили тиждень тому. Для англійського короля. Він приїздить сюди. От і хай дивиться на себе.

— Яка гидота, — сказав Равік.

— Звичайно, — сказав садівник, зовсім не здивувавшись.

Равік пішов далі. Три місяці… три роки… три дні… Що таке час? Нічого і все. Ось уже цвітуть каштани, а тоді на них ще не було й листя. Німеччина знов порушила свої угоди й окупувала всю Чехословаччину, емігрант Йозеф Блюменталь у нападі істеричного сміху застрілився в Женеві перед будинком Ліги націй, у грудях у нього ще відчутно наслідки запалення легень, яке він переніс у Бельфорі, де перебував під прізвищем Гюнтер, а тепер він знов тут, і вечір ніжний, мов жіночі груди, і все це ніби й мало бути. Сприймаєш його, як багато чого іншого, з байдужістю приреченого, єдиною зброєю безпорадності. Небо скрізь однакове, воно скрізь так само напинає своє шатро над убивством і ненавистю, над жертовністю й коханням… Квітки, немов нічого й не сталося, розцвітають щороку, сизуватий присмерк спадає і розтає, і їм байдуже до паспортів, зради, розпачу й надії. Приємно знов опинитися в Парижі. Приємно знов бездумно йти цією вулицею, повитою сріблястим світлом. Приємно переживати ці хвилини, ще сповнені свідомості того, що твій термін відсунуто, лагідні, не розмежовані ще хвилини, в яких далекий смуток і незглибима, тремтлива радість від того, що ти просто живеш, зливаються в одне, як море з небом на обрії… Перші хвилини повернення, коли в тебе ще не влучають ножі і стріли… Ця рідкісна близькість до всього живого, віддих, що далеко сягає і здалеку приходить, ця легенька, мов подмух вітру, ще не відчутна хода дорогою серця повз тьмяні ліхтарі фактів, повз хрести, на яких розіп’ято минуле, і повз колючки майбутнього, цезура, безмовне ширяння, короткий перепочинок, коли ти відкрився життю і водночас замкнувся в собі, легеньке пульсування вічності, почуте в найшвидкоплиннішому на світі…

Морозов сидів у пальмовій залі готелю «Ентернасіональ». Перед ним стояла карафка вина.

— Здоров, Борисе, здоров, друже, — сказав Равік. — Я, здається, вчасно нагодився. Це «вувре»?

— Атож. Цього разу врожаю тридцять четвертого року. Солодше й густіше. Добре, що ти повернувся… Тебе не було три місяці, еге ж?

— Так, довше, ніж звичайно.

Морозов подзвонив у старомодний дзвоник, схожий на той, яким дзвонять служки в сільських церквах. У «катакомбі» було електричне освітлення, проте електричних дзвоників туди не провели. Не виплачувалось: емігранти рідко зважувались дзвонити.

— Яке тепер у тебе прізвище?

— І далі Равік. Поліції воно невідоме. Я називав себе то Воцеком, то Нойманом, то Гюнтером. Може, це примха, але прізвище Равік мені подобається.

— Поліція не винюхала, що ти мешкав тут?

— Звичайно, ні.

— Певне. А то б вони влаштували облаву. Отже, ти знов можеш оселитися тут. Твоя кімната вільна.

— А господиня знає, що сталося?

— Ні, не знає ніхто. Я сказав, що ти поїхав у Руан. А твої речі забрав до себе в кімнату.

Зайшла офіціантка з тацею.

— Кларисо, принесіть панові Равіку чарку, — попросив Морозов.

— Ох, ви повернулися, пане Равіку! — всміхаючись, мовила дівчина. — Я вже більш як півроку не бачила вас, мсьє.

— Тільки три місяці, Кларисо.

— Не може бути! А мені здалося, що півроку.

Дівчина пішла, човгаючи капцями. Відразу після неї з'явився засмальцьований офіціант із чаркою в руках. Він ніс її без таці, бо працював тут так довго, що дозволяв собі робити так, як йому було зручніше. З виразу обличчя офіціанта Морозов здогадався, що зараз буде, й вирішив випередити його.

— Ану, Жане, скажи, не думаючи, коли ми востаннє бачили тут пана Равіка? Ти добре пам'ятаєш?

— Ще б пак, пане Морозов! Певне, що пам’ятаю! Навіть на один день не помилюся. Це було… — він, як актор, витримав паузу, всміхнувся і сказав: — Рівно чотири з половиною тижні тому.

— Правильно, — мовив Равік, перше ніж Морозов устиг заперечити.

— Правильно, — сказав і собі Морозов.

— Ну, а як же. Я ніколи не помиляюся.

Жан вийшов.

— Я не хотів його розчаровувати, Борисе.

— Я також. Я лише думав показати тобі, що час, який відійшов у минуле, втрачає силу. Поручика Бєльського з Преображенського гвардійського полку я стратив з очей тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в Москві. Ми з ним приятелювали. Він утік на північ через Фінляндію. А я добирався до Європи через Маньчжурію і Японію. А коли ми через вісім років зустрілися тут, мені здавалося, що я бачив його востаннє дев’ятнадцятого року в Харбіні, а йому — що він бачив мене двадцять першого в Хельсінкі. Різниця два роки… і кілька тисяч кілометрів. — Морозов узяв карафку й налив вина в чарки. — Бачиш, тут тебе все-таки ще впізнають. У тебе не з’явилося такого почуття, ніби ти вернувся на батьківщину?

Равік випив. Вино було слабке й холодне.

— Якось я був опинився біля самого німецького кордону, — сказав він. — Мало не на кордоні, недалеко від Базеля. Один бік вулиці був швейцарський, а другий німецький. Я стояв на швейцарському боці і їв вишні, а кісточки випльовував у Німеччину.

— І в тебе тоді теж було таке почуття, ніби ти вернувся на батьківщину?

— Ні. Я ніколи не був так далеко від неї, як тоді.

Морозов посміхнувся.

— Розумію. Як тобі велося цього разу?

— Як звичайно. Тільки важче. Кордон стережуть пильніше. Раз мене спіймали у Швейцарії, а раз у Франції.

— Чому ти жодного разу не давав про себе звістки?

— Не знав, що тут поліції пощастило винюхати. Її часом опановує службова сверблячка. Краще нікого не наражати на небезпеку. Зрештою, всі наші алібі не зовсім бездоганні. Давнє солдатське правило: ляж і принишкни. А ти чекав від мене листів?

— Я ні.

Равік глянув на нього.

— Листи, — за хвилю озвався він. — Що таке листи? Яка з них користь?

— Ніякої.

Равік витяг з кишені пачку сигарет.

— Дивно, як усе міняється, коли тебе немає.

— Не вигадуй, — заперечив Морозов.

— Я не вигадую.

— Коли тебе немає, все