Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Чому ви вважаєте, що я проти арешту?

— Це видно з твоїх міркувань…

— Ви просто мене не зрозуміли. Коли хочете, можете його арештовувати!..

— А ти сам умиваєш руки?

Генерал, який дозі пильно прислухався до розмови, раптом спитав Улю:

— Невже ти й зараз не погоджуєшся на арешт Барбу? Хіба ці відомості з генерального штабу ще не переконливі?

— Вони переконливі лише настільки, що Барбу можна записати першим до списку підозрілих, пане генерал.

— Ну, це вже занадто! — вигукнув розгніваний капітан Георгіу. — Що ж тобі потрібно, юначе? Ти хочеш, щоб генеральний штаб категорично визнав Барбу агентом абверу? Але ж навіщо тоді ми всі тут?.. Заарештуємо його, і, хоч який він не затятий, все одно зізнається.

В цю мить у дверях з'явилась голова лейтенанта Смерендою, генералового ад'ютанта.

— Пробачте, пане генерал. Черговий офіцер, молодший лейтенант Параскивеску просить на хвилинку пана капітана Георгіу.

— Ідіть, Георгіу! Знову щось трапилось…

Начальник другого відділу поспішно вийшов. Усі інші, немов передчуваючи якусь неприємну новину, стурбовано засовались на стільцях.

Капітан Георгіу скоро й повернувся.

— Барбу Васіле зник! — повідомив він сухо.

— От чортовиння! — промимрив Смеу.

— Як це зник? — сердито перепитав генерал. — Поясніть нам, будь ласка!

— Параскивеску говорить… Чверть години тому до нього прийшов Бурлаку і повідомив, що Барбу щез. Вранці, як хворий, він зостався на квартирі. В обід один з шифрувальників, забув його прізвище…

— Мардаре, — підказав йому Смеу, — бо всі інші були зі мною.

— Так, Мардаре… Він приніс Барбу обід на квартиру. Той почував себе краще. А поївши, знову ліг. Коли Мардаре повернувся увечері, то вже не застав його. Запитував у хазяїна, взялися скрізь розшукувати його, але даремно. Тим часом повернулися й інші хлопці. Тоді Бурлаку, не знаючи, де можна знайти тебе, Смеу, з'явився до Параскивеску і розповів усе. І ще одно — Параскивеску каже, що шифрувальники зовсім занепали духом. Вони вважають, що Барбу спіткало таке ж нещастя, як і Томеску.

— На цей раз вони помиляються, — мовив сердито капітан Смеу. — Барбу пронюхав про наші заходи та й накивав п'ятами. І ми пошилися в дурні! — глянув він на Улю з докором.

А той, як винуватець, втупив очі в землю і сидів, схрестивши руки на грудях.

«Невже я й справді помилився? — билася в його голові думка. — І все-таки Барбу втік!.. Подобається це мені чи ні, а факт залишається фактом!»

Генерал, вгадуючи його душевний стан, вирішив дати йому спокій.

— Панове, ви вільні! — сказав він. — Вам, Георгіу, слід вжити найрішучіших заходів на власний розсуд. Може, ще й затримаєте Барбу. Він не міг утекти далеко. І повідомляйте мене час від часу про новини. На добраніч!..

Вийшовши від генерала, Уля Михай повільно прямував на квартиру, марно намагаючись заспокоїтись. У голові плуталися різні думки… У генерала бородавка над лівою бровою… В погребі під тією хатиною пахло кислою капустою… Завтра треба підстригтися… Закінчиться війна, і я напишу Франсуа, щоб він переслав усі мої книги…

Замислившись, проминув і свою квартиру. Раптом його наздогнав мотоцикл з коляскою.

— Хто йде, — почув він голос лейтенанта Тимплару, начальника поліцейської роти.

— Я, пане лейтенант! Солдат-тетеріст Уля Михай!

— А-а-а, це ти? Не вештайся сам по селу. Заборонено. Повертайся зараз же на квартиру!

— Добре! А куди ж це ви проти ночі, пане лейтенант?

— На завдання. І все через вас, шифрувальників! Стонадцять чортів вашій матері. Знову пропала ніч…

І лише тоді, коли мотоцикл рушив далі, Уля збагнув, що його квартира залишилася позаду. Хлопці сиділи похмурі й сердиті.

— Ти знаєш? Пропав уже й Барбу! — мовив Пеліною, впускаючи товариша до кімнати.

— Так. Я вже чув від капітана…

— Де ж ти його бачив?

— На КП.

— І що ти тепер скажеш?

— Та нічого!..

— Томеску… Барбу… Зосталося нас четверо. Це просто жахливо. Ми порадились і вирішили завтра проситися на передову.

— Це ваша справа!

— А та хіба ні? — запитав Бурлаку.

— Ідіть ви до біса… Я хочу спати!

Уля ліг на лавку під вікном, на яку зараз уже ніхто не претендував, і вкрився з головою.

Не минуло й п'яти хвилин, як хтось постукав у шибку:

— Гей, спите?

— Хто там?

— Черговий писар! Наказ від пана капітана Смеу зараз же йти на КП.

— Добре, добре. Ми тільки одягнемось!

— Що ж їм треба? — запитав Мардаре.

— Що треба? — крикнув Бурлаку, взуваючи черевики. — Хочуть допитати нас. Бережіться, хлопці! Знову починається банкет! — і спересердя плюнув на долівку.

— Не будь свинею, старина, не плюйся! — докорив йому Мардаре.

— Іди ти під три чорти!

«Нещасні! — подумав Уля, слухаючи цю розмову. — Страх деморалізував їх зовсім. Вже почали й лаятися».

Бурлаку потряс Улю за плечі:

— Вставай! Не чуєш? Капітан викликає на КП!

— Ідіть без мене. Я нічого не бачив і не знаю…

— Пішли, хлопці. Бо він, здається, з'їхав з глузду!

Через кілька хвилин Уля спав міцним сном.

Ішов дрібний і густий дощ. Небо нависло над головами солдатів величезним чорним покривалом. По всьому фронту — спокій і тиша… Піхотинці, накрившись плащ-палатками, силкувалися задрімати… Краплі стукотіли по брезенту одноманітно і гнітюче… На дні окопів з'явилися калюжі, і через те