Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– А ви мали справу з цим адвокатом Бріансом, доне Ґуставо?

– Два, щонайбільше три рази спілкувався з ним. По телефону. Діловий чоловік.

– Ваші розмови стосувалися книжок Маташа?

Барсело кивнув.

– А що ви можете розповісти мені про Віктора Маташа, доне Ґуставо?

– Небагато. Знаю, що, перш ніж почати роботу над циклом «Лабіринт духів», Маташ працював здебільшого ілюстратором і опублікував кілька романів у тих двох пройдисвітів, Баррідо та Есковільяса, і що мешкав відлюдно в будинку на Водній магістралі, між Вальвідрерою і обсерваторією Фавра, тому що його дружина страждала на якусь рідкісну хворобу і він не міг – чи не хотів – лишати її саму. Ну і те, що Маташ зник у 1939 році, після того як франкісти ввійшли до Барселони.

– А де можна було б дізнатися про нього детальніше?

– Це складно. Мені на думку спадає тільки Вілахуана, Серхіо Вілахуана, журналіст і письменник, який особисто знав Маташа. Він єдиний, хто може вам допомогти. Вілахуана – постійний відвідувач моєї книгарні, йому більше за всіх відомо про цю тему. Якось він навіть розповідав, що працює над книжкою про Маташа та всією плеядою проклятих письменників Барселони, які щезли після війни…

– А таких багато?

– Проклятих письменників? Це місцева особливість, як соус айолі.

– І де я можу знайти сеньйора Вілахуану?

– Спробуйте в редакції «Ванґуардії». Але, якщо дозволите дати вам пораду, вигадайте правдоподібнішу історію, ніж ця ваша про таємничого колекціонера. Вілахуана не з тих, хто дає собі замилити очі.

– І що ви мені порадите?

– Спокусіть його.

Алісія лукаво всміхнулася.

– Книжкою. Якщо Вілахуана й далі цікавиться Маташем, не думаю, що він зможе встояти проти спокуси глянути на цей примірник. У нинішні часи натрапити на книжку Маташа майже так само важко, як на порядну людину у високих кабінетах.

– Дякую, доне Ґуставо. Ви мені неабияк допомогли. Чи можу я вас просити зберегти нашу розмову в таємниці?

– Не турбуйтеся. Таємниці, які треба зберігати, підтримують мене молодим. Це і ще дорогий бренді.

Алісія знову загорнула книжку в хустину й поклала назад до своєї сумочки. Скориставшись нагодою, вона дістала помаду й підвела губи, немовби була сама. Барсело захоплено, хоч і з якоюсь тривогою, спостерігав за дійством.

– Ну як? – запитала Алісія.

– Знаменито.

Дівчина підвелася й накинула на плечі пальто.

– Хто ви, Алісіє?

– Впалий янгол, – відказала вона, простягаючи на прощання руку й підморгуючи книгареві.

– У такому разі ви потрапили до ідеального місця.

Дон Ґуставо Барсело потиснув дівчині руку й очима провів її до виходу. Відтак знову відкинувсь у фотелі, замислившись над своїм майже порожнім келихом. Невдовзі книгар побачив Алісію крізь вікно. Вечоріло, і Барселону затягнуло пелериною червонуватих хмарин, а проміння навзахідного сонця різко окреслювало обриси перехожих на вулиці Діагональ і автомобілів, що зблискували, немов сльози розтопленого металу. Барсело вп’явся поглядом у червоне пальто, що віддалялося, аж доки Алісія не щезла з очей, немов розчинившись серед тіней міста.

9

Того вечора, лишивши Барсело разом із бренді та його підозрами, Алісія, вертаючись додому, попрямувала вулицею Рамбла-да-Каталунья [67], прекрасно відомим їй шляхом уздовж низки розкішних крамниць, вітрини яких саме починали спалахувати світлом. Дівчина пригадала ті дні, коли вона вчилася спостерігати за цими торговими центрами й за респектабельними, вишукано вбраними людьми, які почасти з жадібністю, почасти з острахом навідувалися туди.

Вона згадувала крамниці, до яких заходила з наміром їх пограбувати, згадувала те, до чого це призводило: крики продавця й покупців за її спиною, вогонь у жилах, коли її переслідували, і солодкий присмак помсти, відчуття справедливості від того, що їй вдалося видерти щось із рук тих, хто вважав себе власником за божественним правом. Алісія пригадала і той день, коли її кар’єра крадійки закінчилася у вогкому й темному підвалі центрального комісаріату на Віа-Лаєтана. У підвалі не було вікон, лише металевий стіл, пригвинчений до підлоги, і два стільці. На долівці вже почала накопичуватися волога, що стікала у водовідвід, облаштований посередині приміщення. Смерділо лайном, кров’ю і мийним засобом. Два поліціянти, що затримали Алісію, припнули їй руки й ноги кайданками до стільця й лишили саму на кілька годин, щоб вона мала змогу уявити собі все те, що з нею невдовзі будуть робити.

– Ото вже Фумеро втішиться, коли довідається, яка в нього тут молоденька хвойдочка. Він так над тобою попрацює, що рідна мати не впізнає.

Алісія чула про Фумеро. На вулиці розповідали історії про нього й про те, що ставалося з тими нещасливцями, які потрапляли до таких катівень, як ось ця, у підвалі комісаріату. Дівчина затремтіла, сама не знаючи, від холоду чи від страху, і коли через кілька годин залізні двері відчинилися й Алісія почула голоси й кроки, вона заплющила очі й відчула, як сеча біжить поміж стегнами, стікаючи далі по ногах.

– Розплющ очі, – почула вона голос.

Крізь сльози Алісія побачила приязно всміхнене обличчя чоловіка середнього зросту, що мав вигляд провінційного нотаріуса. У приміщенні більше нікого не було. Чоловік, охайно вдягнутий і напахчений лимонним одеколоном, якийсь час мовчки розглядав дівчину, а потім спроквола обійшов стіл і став у неї за спиною. Алісія зціпила губи, щоб придушити крик жаху, який обпалив їй горлянку, коли дівчина відчула долоні чоловіка на своїх плечах і його губи біля самісінького лівого вуха.

– Не треба боятися, Алісіє.

Дівчина шарпнулась і взялася щосили розхитувати стілець, до якого була прикута. Вона відчула, що чоловік прибрав свої руки з її плечей, а відтак зауважила, що зап’ястки більше нічого не стискає. Алісії знадобилося ще кілька секунд, щоб зрозуміти: цей чоловік звільнив її від кайданок. Кровообіг потроху вертався до кінцівок, а разом із ним і біль. Чоловік узяв її руки й делікатно поклав їх на стіл. Потім сів поруч із Алісією і став масажувати їй зап’ястки.

– Мене звати Леандро, – сказав він. – Так краще?

Алісія кивнула. Леандро всміхнувся й відпустив її руки.

– Зараз я звільню твої ноги. Теж трохи поболить. Але спершу мені треба знати, чи ти не збираєшся втнути якоїсь дурниці.

Дівчина заперечно мотнула головою.

– Тобі ніхто не заподіє нічого лихого, – промовив Леандро, знімаючи кайданки з ніг.

Відчувши, що вільна, Алісія скочила зі стільця й забилася в куток. Погляд чоловіка спинився на калюжці сечі під столом.

– Мені шкода, Алісіє.

– Що ви хочете?

– Я хочу поговорити з тобою. Нічого більше.

– Про що?

– Про чоловіка, на