Засвіти - Андрій Хімко

що турецький ага втопився з того на очах у всіх... Позатого літа козаки під його орудою по троє і більше татарських коней привели на Запороги і на волость... Всю буджацьку сірому, що захопили тоді, батько наказав відпустити з душею, а за башів тринадцять монахів у візира виміняв... Я також був з ним у тому поході,— похвалився згодом джура.— Батько взяв мене до себе, бо його джура у бою загинув. А під Хотином ото він з отаманом Неродичем, Яцьком Бородавкою та Сагайдаком воював. В намет самого султана, як чув же ти, з куренем своїм ускочив уночі... Сагайдачиху, що була вже султановою, вивіз із бою на коні і віддав Конашевичу... До Києва їздить, бо братчиком там записаний, на монастирі пожертви дає, з самим митрополитом знається, сам чув, як оповідав... Мене також того літа посилав туди з фурами,— хвастливо торохтів джура Іванові, що заздрісно пив, а не слухав його оповідь.— А сьогодні приїхав гонець нашого кошового, Слимаченко, то таке оповідає, що й повірити тяжко. Сам ніби реєстровий гетьман Кулага з почтом на Січ правиться алярмово... Я ще не бачив гетьмана, а ти?..

— Також не бачив...

— Ну, то побачимо... Скочу ще до вежевого бекетника,— повернув джура на збочину, залишивши Івана в якійсь приємній, ніби аж радісній розгубі і щасті.

Піднявшись по відході джури на стрімку кучугуру, Сірко окинув зором здалік курені, інші будівлі січового містечка і пішов повагом униз, дивуючись, що тихим і мовчазним чомусь стояло воно, ніби застигло в чеканні чогось. Аж страх брав хлопця від того.

25.

Кожен новий день починався для Івана незвично. Ще з досвітку загуркотіло, заскрипіло, завищало дворище і вже не стихало, як неприкаяне. Ревло і гохкало, ляскало й тріщало, бубоніло й іржало, двиготіло й тряслося до самого пообіду. І над усім отим в додаток, розносячись у довкілля, гримотіла гарматна сальва:

— Похід вертає!.. Вертає похід!..

У третьому курені молодики посхоплювалися із настилів засвіт, і ніхто з них не повертався туди весь день. Від навального гамору і гомону, що ніби котився з мосту у ворота, від реву та іржання обрадуваної домом худоби в молодиків перехоплювало дух. Вони юрмилися неподалік, вдивляючись один з-перед одного в оте видовище, рахували щось, здогадувались, сперечалися, поривались.

Невдовзі все дворище сповнилося мажами, берлинами-повозками і людьми та їхнім лементом. В яскраво освітлених міхурчатих віконцях відкритої навстіж великої трапезної мелькали постаті, чулися голоси і вигуки, а до дверей і навпаки плавом пливли все свіжі юрби козаків, зупинялися коло викочених в нагороду за вдалий похід барил, кадубів і діжок з різним питвом, черпали дерев’яними коряками виграні напої доскількихочу і втомлено, часто непевною ходою направлялися поодинці чи й цілими ватагами на сон, несучи в мовчазні досі курені охриплі пісні, ситість і подорожну змору.

Зовсім розвиднялося, як у дворище заїхали мажі з хворими та пораненими, за ними вслід ішли різношатні пов’язані бранці, а вже потім — звільнені козаки-ясирники та скарби на мажах. Ясирники з посполитих і чужинців, звільнені походом, за наказом наказного Сулими, лишилися за валом, в гостинім дворищі. Замикали ту різнолику шеренгу табуни пов’язаних по п’ять-шість на чумбурах-обротях коней з вершником всередині, череди волів, буйволів, корів, бузимків і навіть кількох верблюдів з чередогонами на високих горбах.

Коли вже оті валки, що йшли і йшли з поля, поволі обірвалися, а смоляні пательні в дворі пригасилися денним світлом, почулися гарматні вибухи сальви з річища, а за ними перенісся туди й гомін та суєтня... То вернулися нарешті з того ж походу і чайки-байдаки зі скарбами та звільненими невільниками з каторг, шандалів і галер, що чомусь прозивалися на Січі лихолаївцями.

Наступного дня, наспіх помившись і поснідавши в трапезній смачних решток приготованого для прихідців сніданку, молодики бігли стрімголов на шикувальний майдан, де на них уже очікував трохи скособочений сотник Шуліка, і ставали в шеренгу.

— Кінні підуть зі мною на вправи, а піші та недужі у школу, до дидаскала Карпа і отця Данила науку спізнавати,— наказав він, перекликавши і оглянувши за звичаєм всіх.— Ти, Матвію, осідлай мені сьогодні білаша,— кинув він наостанку джурі і пішов неквапом до січових воріт.

Молодики допитливо чекали, що Шуліка щось розповість про вдалий похід, ясир і скарби, але той скочив коло воріт на підведеного джурою коня, звисока оглянув вершників коло мосту і поскакав попереду навзавід. Юнаки ледь устигали слідом за ним поза гостиним двором-зимівником, поза цвинтарем на пагорбі та балкою обік високої фігури-вежі, що бовваніла на взгірку аж ген-ген. Опалий на трави ранковий туман-приморозок толочився кінськими ногами, і вершники бачили за собою притемнені спарені стежки, неначе поткані смуги на посріблених ряднах, що в’юнилися все далі й далі.

— Отут і будемо робити вправи, сябри мої,— зупинився сотник коло фігури-бекета.— Вакуло! Агов, Вакуло! Дозволь тут горобиний бій почати,— гукнув для годиться сотник до чатового, що стовбичив на вежі.

— А чого ж? І вам надійніше, і мені веселіше, то — прошу...— обізвався явно зраділий Вакула.— А як там похід, пане сотнику?

— Та нівроку, але краще було б, коли б його не було,— махнув рукою скрушно Шуліка.— Чимало не вернулося нашого брата назад,— задрав він голову до чатового.— А так — коло тисячі всякого люду звільнили, слава богу, та ординців знатних до двох десятків привели, то буде за що виміняти іще з триста сердешних поневіряльників... Ну, хлопці, приготуйтесь до бою на шаблях! — перервав він розмову з чатовим.— Москаль б’ється з Бирсою, Лиходід — з Варисмолою, Білокінь — з Бульбою, Некрас — із Ріпою, Квочка — із Сірком...— називав він пари, що зразу ж відділялися від гурту в подвоєний