Засвіти - Андрій Хімко
Сказавши оте, гетьман якийсь час примовкло дивився в юрбище, ніби шукав там підтвердження чи заперечення сказаному, і, не дочекавшись, продовжив:
— ...Гадаю, від Січі й гетьмана ви згодитеся послати на польський сейм Федора Вешняка, нашого достославного, хоч і молодого військового товариша, вправного воїна в ратстві і зело свідучого в таких справах добродія... Лишаю вам те на розсуд без мене, а мене прошу оповістити в домок черкаський, як все те вирішить військо ваше запорозьке... Наостанку дякую за увагу,— розкланявся він на чотири боки.
— Знакомиті достойники! — звернувся по паузі до натовпу за гетьманом кошовий, Варлам Нетеса.— Правду пан гетьман мовив. Біда сараною пливе на нашу землю. Отож, вислухавши його мудрих казань, і зважимо громадою, як те вчинити маємо. А чинити конче мусимо, бо вимремо, як мухи в приморозок. До речі, і морози близяться, то треба вирішити, хто, де і що робитиме взимі. Дозвольте просити від вас пана гетьмана запевнити його величність, пана круля, що ми й надальніше будемо вірно сторожити від людоловів святий наш край... Просимо також нагадати, що скарбники його забули вислати нам обіцяну ясновельможним платню за послуги, то ми, погнавшись за напасниками, мусили звільнити з наглого ясиру наших братів та сестер з майном і дрібком і дещо роздобути їм і собі на життя за труди наші, щоб полегшити тим обіднілу королівську казну... А чи так я мовлю, славні лицарі? — гукнув він у козацький натовп, сховавши посмішку у вус.— Пропозу ж про побудову байдаків приймемо як слушну!..
— Свята правда! Згода! Згода! — підтримали сказане весело кілька голосів з натовпу.
— То, гадаю, на тому і скінчимо на днесь нашу зборню. Осавули, викотити по падку сему п’ять барил браги для товариства,— підняв він догори розцяцькованого бунчука, засперечавшись тут же гаряче з Кулагою.
Ще старшина не зайшла в гостину кошового, а в дворищі вже заметушилося, завирувало різнобарвне юрмище. Особливо вирував майдан і гомоном, і рухом. Ішли хто куди, говорили хто що...
— Підемо і ми з такої оказії пополуднуємо? — подивився на побратима Левко.
— А чого ж, підемо. Не відмовлятися ж нам? — осміхнувся Іван.— Часто згадую тут, як ти відмовлявся їсти коржі в маковому молоці, що виходили на лиці муратинням...
— ...А я всюди тебе нишпорю, шукаю...— перепинив їх, зненацька появившись, Корній.— Як не спиш ти, то на вправах десь. Ти, Левчику, іди полуднуй, а ми тут ще одну пильну справу полагодимо з Івасем... Чи ти, може, того?..
— Та ні! Я й потім пополудную,— трохи розгублено виправдувався хлопець перед товаришем.— То побачимося, Левку, ще...
— Побачимося,— пішов той.— Я он в рефектарі буду тим часом... бурсацькому...
— Був я в Домни... чи то пак, в матері,— заговорив якось збуджено, ніби вкрадливо, Корній, коли вони лишилися сам на сам.— То поклін передавала, піклувалася дуже, просила чемним бути і шануватися, як рівно ж і пані Мотря того наставляла. Я тепер тобі до пригоди стану,— зупинився він, щось згадавши.— Матір мою, Вустю, і селище спалили ляхи, то я батьком назвав старого Капулу, купив за гасан-базаром на Базавлуці зимівник і посадив його там за господаря... Домовлявся з твоєю матір’ю, щоб була там господинею, то ніби, як ніхто і ніщо не перешкодить, згодилася на те, але ще має... Ти вже... не переч, бо скільки ж мені чекати того? — розвів він безпорадно руками.— Тут ось гостинець та ясочка передала тобі,— занишпорив Слимаченко у широченній кишені, кидаючи косі погляди на Сірка.— Ледь не забув було, бо на моїй голові всього тепер, багато забуваю, а чимало й не пам’ятаю... Просила, щоб тямив,— тицькає незграбно він у руки Іванові скатаний балабухою рушник-вишиванець.
Сірко, паленіючи, опустив долу очі:
— Дякую вам і їм...— ледь видихнув він, наспіх ховаючи за пояс дорогий дарунок-скарб, ніби боявся, що Корній роздумає і відбере його.
— Братом називала тебе Софійка,— продовжував далі Слимаченко,— і отак же паленіла, коли згадав їй, що їду на Запороги і тебе побачу... Розпитувала про все, то я наговорив їй сім кіп вовни, і всі неповні, хай тішиться.
— А мати ж як там? — спробував поміняти прикру розмову Іван.
— Та, кажу ж, згодилася на те, але ще подумає трохи,— гнув своєї Корній, явно радо втішений.— Ти, може, зголоднів, то підемо підполуднуємо, бо шкода буде, як з півсотки баранів, що їх звелів сьогодні зварити скупий кошовий, нам не лишиться й смачного кусня,— затурбувався він, поглядаючи в бік трапезної, що роїлася святкувальниками.— Заради отакого свята воно і душу святою юшкою не гріх відвести,— почухав він вдоволено потилицю, збивши набік кучмату шапку.
Випивши (вперше в житті) цілий коряк браги по намові Корнія і Левка, Іван осмілів, розговорився, пробував обнімати Кошовенка, хвалився успіхами на вправах, поривався похвалитися побратимові дарунком, але, потиснутий під столом Слимаченком, так і не зважився. Непевність у рухах, незнана досі теплота в тілі, тяжливість в голові не давали йому як слід розчути ні докладні оповіді Левка про останній похід та смерть Кривошапки-Гунди, ні повідані Корнієм пригоди та новини. Адже він вернувся оце
