Засвіти - Андрій Хімко

щадить його, що він навмисне відступає, щоб дати старому і передих, і можливість вивернутись в разі неминучої небезпеки. У його грудях вже задихалося немолоде серце, а довге пасмо оселедця липнуло до чола, затуляло заступом очі, на щоці горів давній шабельний рубець, часто дихав від перевтоми під ним отакий же немолодий уже білаш...

Та що це?.. Розігнавшись нанести останній, смертельний, може, удар, Сірко несподівано рвонув конем убік, завчено кинув шаблю до піхов і став обіч як вкопаний.

— Не маю більше сили, пане сотнику! — попросився Сірко.— Руки не владають уже, то простіть мені...

— Воно і я вже ледве в кульбаці тримаюся, так що...— згодився на примирення навчитель. Виждавши, він погладив задиханого білаша рукою, неквапно перекинув ногу через луку, злазячи з коня, і пішов до гурту, що стояв оніміло і чекав не знати й чого в незручності.

— Молодець, неглядів сину,— сказав, витираючи піт з чола і беручи до рук подану кимось загублену в поєдинку шапку.— Ніде правди діти, його зверху,— заховував неприємне враження від фактичної поразки сотник.— Я й не туди, що він, бісової пари син, лівша, а то б я йому, окаянному, не поступився нізащо, хоч і старий уже... Ото таке, діти мої,— задумався він над чимось,— чекають вже мене побратими в Трахтемирів і ніяк не дочекаються, а воно пора і честь би вже знати... Чував я, що і славний Наливай шульгою був, а коли до скрути доходило, оповідають, і двіруч різався з бусурменами, тому і славу таку добув собі. Я лівою ніяк, хоч і навчав мене тому не раз покійний Дорош, а тепер воно й запізно вже, як самі відаєте, бо схимникам те не пригодиться...

Сірко, важко дихаючи, слухав оповідь сотника і ледве стримував у собі втіху, що розпирала груди, колотила й калатала в серці, дзвеніла радісним, хоч і втомливим, шабельним дзвоном у вухах. «Не зазнавайся»,— чувся йому гортанний шепітний голос першого навчителя — Сабрі, і Сірко насуплював брови, стискав губи, ловлячи то захопливо-приязні, то заздрісні, аж лукаві з його перемоги погляди товаришів. Та глибоко десь в душі певності не було, як не було й цілковитої віри, що він дійсно вже може потягатися у вправності хоч і з отакими, як сотник.

В пообідню пору Шуліка звелів усім рушати до Січі, але в обхідній путі, яку вибирав він сам, довелося ще сягати через рови, обертатися на коні, зіскакувати і вискакувати на повнім ходу, висіти то з одного, то з другого боку сідла, перелітати на льоту з одного сідла в друге, вправляти арканами.

Іванові, навченому по Корнієвих розвагах ще Сабрі, давалося те без особливої мороки, і він шкодував, що ніхто з домашніх — ні мати, ні Сабрі, а тим паче Мотря та Софійка — не можуть побачити його вправності.

Особливо йому хотілося б показати оце все Софійці. Спогад про неї також радістю заливав хлопцеві груди, такою тугою скиглив у них, як не намагався забутись, перекинутись думкою на щось інше, нічого не виходило. Софійка стояла перед очима й стежила за кожним його порухом, ніби й рада була за нього, та схоже, що й кепкувала...

26.

На тесових січових столах посеред майдану п’янкий легіт гойдав довгі пацьорки червоних китайкових убрусів. Вподовж довгої жерді-конов’язі неподалік конюшень пожадливо смикали пахуче сіно чиїсь припнуті, замилені далекою путтю, навдивовижу гарні коні. Неквапне вештання старшини і стрімголове метушливе коло зборні та канцелярії джур підказували навіть недосвідченим молодикам, що на Січі відбувається якась незвичайна подія. Проте, хоч як хотілося їм щось дізнатися, ніхто з старших не міг задовольнити їхнього бажання. До того ж і голод настійливо кликав до їжі, і хлопці, приховавши цікавість, з гамором і запопадливістю кинулися навперейми до трапезної, ніби брали приступом фортецю. Із почуттям солідарності пішов прискорено їм услід і Сірко та ще кілька стриманіших товаришів. Пахучі всмажені вишкварки ще на віддалі паморочили голови, котили життєдайну слину і підганяли кожного.

Іван не встиг навіть отямитись коло трапезної, як його хтось зненацька затиснув ззаду в обіймах. Хоч він і чекав з походу полковника Кривопашку-Гунду та його джури, але ця зустріч тепер з Левком під порогом трапезної видалася несподіваною.

— Левчику, ти? — вирвалося в Івана захоплення від тих залізних обручевоподібних обіймів побратима.— (Та відпусти ж, ради бога, а то задушиш,— нарешті вивільнився він.— Недарма тебе, вовкулако, Левком нарекли, коли отаку силу маєш... А я виглядав,— обраділо хвалився молодик Левчикові,— і тебе, і батька, та де ж мені було в отій веремії вас угледіти. Кипіло й бурлило, як в тому Ненаситці...

Помітивши, як лице Левка раптом спохмурніло, а очі опустилися долу, Сірко скорше відчув, ніж здогадався, що тими словами він зачепив щось болюче в побратимові.

— Царство душі його небесне,— зняв повільно шапку з голови Левко,— нема більше батька в нас... У січі бусурменській за ясирників поліг, як сніп, сердега...

Щось обірвалося по тих словах у грудях Івана, заскиглило жалісливо і боляче, папломою напливало на очі, аж бачити не міг, проте переборов оту миттєву слабість, взяв руку товариша, як ото колись брав у Мерефі бувало, потиснув її до болю й пішов, ніби раптово онімівши з усього, в напрямку лави, що стояла аж ген обіч. Присівши там, хлопці наклали на голови шапки, і Іван піймав себе на тому, що тепер уже він не молодик... Якийсь час мовчки перебирав у пам’яті, коли ж він став не ним, і ніяк не міг відшукати там отого вузлика пам’ятного, що відділяв його, як молодика, від нього ж дорослого.

— ...у кріпості Аслам-сараї, перед самим ханським палацом у Бахчисараї, батько з козаками натрапив